– Регіно! Не говори так! – скрикнув Євгеній. – Я вже не дітвак. Давно відвик віддаватися ілюзіям і йти за хвилевими поривами. Те, що говорю – виплив моєї незламної постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твої очі говорять мені, що бажання щастя і любові не вигасло в твоїй душі. Так чого ж отягатися? Що нас в’яже до сього гнізда? Люд? Хіба ж і за морем я не знайду люду, свойого люду, для якого зможу працювати і який так само потребує моєї підмоги? Голубочко моя! Бідна мученице! Не муч і себе й мене! Адже ж я й так це зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене і в такім положенню, з таким чоловіком! Що кождий день твого життя – то мука, то терпіння, пониження, зневага! Адже ж я або втечу відси сам, або вдурію, або допущуся якогось злочину! Регіно, Регіно! Змилуйся надо мною і над собою!
Лице Регіни при тих словах поблідло ще дужче, було бліде, мов полотно. В губах не було ані кровинки, і вони тремтіли, мов два бліді рожеві листки від вітру, її груди дихали важко. Нараз вона встала з лавки, наморщила чоло і, обертаючися до Євгенія, промовила:
– Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!
І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.
XXVII
– Завтра маємо аж три терміни в гумниськім суді, – мовив до Євгенія конципієнт, подаючи йому до перегляду цілу пачку різних актів.
– Які терміни?
– Два досить важні, в ґрунтових справах. Третій – крадіж, але може мати певне значіння, бо справа потроха на політичнім підкладі. Одна партія в селі хоче позбутися немилого їй члена громадської ради і заденунціювала його за якусь крадіж. Найгірше те, що судить Страхоцький.
Євгеній кивнув головою, переглядаючи акти.
– Надто треба би там побрати деякі інформації, виписи з книг ґрунтових і з регістратури. Як пан меценат думають, чи маю їхати сьогодні і підночувати у о. Зварича, чи аж завтра досвіта?
– Я сам поїду, – промовив Євгеній.
– Пан меценас поїдуть? – не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі "дрібні" терміни.
– Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.
– Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Там на п’яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?
Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.
– Ну, що? Маєте ще що сказати?
– Пан меценас самі їдуть?
– Сам.
– То, може, треба чотири коні?
– Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?
– Ну, я думав...
– Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.
Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.
– То вистарчать два?
– Вистарчать, вистарчать.
– Але конче мусять бути чорні, правда?
Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана – не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.
– Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?
– Ну, я так думав.
– Але відки приходите до такої думки?
– Ну, чую, що пан меценас самі їдуть...
– Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.
– Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
– Що се з ним? – питав Євгеній конципієнта.
– Не розумію.
– Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
– Я заходив до нього пару разів до його хати, – все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.
– Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? – запитав Євгеній.
– Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії – на фіакрі його привезли.
– Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та моряться голодом. А сьому бідоласі небагато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.
О п’ятій на подвір’я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покої і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.
– Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.
– Хто їде?
– Берко... рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
– Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.
– Слухайте, пане Баране, – мовив Євгеній. – Ну, скажіть по щирості, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
– То ще не настав час?
– Який час?
– Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згірдно мовив Баран. – Чвіркою чорних коней... їздити по краю і збирати народ... І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас...
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.
– Що се ви говорите? – дивувався Євгеній.
– Пан ліпше знають, що я говорю, – мовив Баран, не зводячи з нього очей.
– Та пощо би я мав те все робити?
– Пан ліпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо, збираючися з усею силою свого духу, сказав твердо:
– Антихрист.
У Євгенія похололо в серці – не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
– Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! – мовив він лагідно. – Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
– І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.