— Зрештою,— мовив бальї,— як згадаю, скільки дарунків та всякого добра дісталося від нашого славного міста мілордові провосту, то і в думці не припускаю, що він не схоче нам допомогти. Не одна велика барка з бордоським вином відійшла від Південної пристані, щоб здати свій вантаж біля замку Кінфонс. А я все ж таки маю право говорити про це, бо сам торгував чужоземним вином.
— А я,— почав Двайнінг своїм писклявим голосом,— можу немало розказати вам про всілякі делікатеси, смачнющі фрукти в сиропі, хліб із пшеничного борошна тонкого млива і навіть про печиво з тою незвичайною лакоминкою, яку називають цукром. І все це посилають до замку, коли там святкують весілля, чи хрестини, чи ще щось таке. Та гай-гай, бальї Крейгдаллі, вино випито, фрукти в сиропі з'їдено, а хто ж пам'ятає про дарунки, коли в роті зникає їхній смак?.. Атож, сусіде! Спогад про різдвяний бенкет розтанув, як торішній сніг!
— Але були ще й рукавиці, наповнені золотими монетами! — сказав бальї.
— І я, здається, знаю, хто ті рукавиці шив,— докинув Саймон, бо хоч який він був заклопотаний думками, а його вухо ніколи не пропускало розмови про власне ремесло.— Один раз то була рукавичка на руку міледі для соколиного полювання. Я ще покроїв рукавичку трохи ширшою. Проте міледі не мала претензій — знала ж бо, яка буде начинка!
— Атож,— озвався бальї Крейгдаллі.— І якщо такий дарунок, зроблений на руку міледі, виявиться не на руку провостові, то винен у цьому він сам, а не місто. Бо те, що в рукавичці, не з'їси і не вип'єш у такому вигляді, як його дарують.
— Я теж міг би розповісти про одного чесного зброяра,— промовив Сміт,— та, як каже Джон Горянин, содап па всЬіе
"Мир чи війна —мені однаково" (гельсък.). Прим. авт.
Я так гадаю: буде мир чи війна, а кінфонський рицар виконав свій обов'язок перед містом. І не варто перелічувати добрі вчинки, які зробило для провоста місто, поки він не виявився невдячним.
— І я так кажу! — вигукнув наш приятель Праудф'ют зі свого високого сідала на кобилі.— Ми хлопці браві й ніколи не скотимось до того, щоб шкодувати вина та горішків для такого нашого друга, як сер Патрік Чартеріс. Повірте, сер Патрік — добрий мисливець і, звісно, високо цінує право полювати і влаштовувати лови на землях міста, тим більше, що цього привілею, крім його величності короля, не мають ні вельможі, ні простолюд, а має тільки н%ш провост.
Не встиг шапкар доказати ці слова, як ліворуч почулося:
— Шу-шу! Фа-фа!..
Це гукав на свого птаха сокольник.
— Здається мені,— промовив коваль,— тут хтось якраз і користується привілеєм, про який ти, Олівере, кажеш. Однак цей чоловік з вигляду не схожий ні на короля, ні на провоста.
— Оце-то так! Та я й сам це бачу! — вигукнув шапкар, збагнувши, що трапляється чудова нагода показати себе.— Ну ж бо, бравий Сміте, давай під'їдемо до того мисливця і побалакаємо з* ним!
— А чого ж, гайда! — крикнув коваль.
Його супутник стиснув кобилу острогами і подався вперед, не маючи сумніву, що Гоу скаче за ним.
Та Крейгдаллі притримав Смітового коня за повід.
— Стій, не руш! — скомандував він.— Нехай наш хвацький вояка сам спробує свого щастя! Може, йому трохи зіб'ють пиху, тоді він вгамується до вечора!
— Я вже й так: бачу,— відказав коваль,— що шапкареві дістанеться на горіхи. Той чолов'яга так зухвало на нас витріщається, ніби ми застали його на щонайзаконнішому полюванні... Судячи з його миршавої шкапи, іржавого шолома з півнячою пір'їною та довгого дворучного меча, він служить у котрогось із лордів на півдні — з тих, що живуть біля самого кордону і днюють та ночують в обладунку... Ці свого не проґавлять і по шапці вміють дати.
Поки вони так розмовляли-гадали, чим скінчиться ця несподівана пригода, сміливий шапкар, усе ще не маючи сумніву, що Сміт їде вслід за ним, став притримувати кобилу, аби зброяр його перегнав і під'їхав до незнайомця перший чи бодай водночас із ним, Праудф'ютом. Та коли він озирнувся й побачив, що Генрі спокійнісінько стоїть собі біля гурту ярдів за сто позаду, хоробрий вояка аж затрусився. Він збагнув, на яку небезпеку його підбив власний войовничий дух. Але свідомість того, що поряд
усе ж таки багато друзів, надія, що їхня чисельна перевага налякає порушника-одинака, а також сором повернути назад, коли вже сам поліз на рожен і коли стільки людей можуть стати свідками його ганьби,— все це взяло гору над великим бажанням круто повернути Джезабел і чимшвидше — аби лиш кобила встигла перебирати ногами — помчати до товаришів, так необачно ним залишених. Отож Праудф'ют усе ближче під'їздив до незнайомця, який тепер ще дужче налякав шапкаря, бо приострожив невеличку свою конячину і бадьорим клусом рушив назустріч. Відчувши в цьому ворожий замір, наш герой кілька разів оглянувся через ліве плече, немов шукаючи причину відступити, й нарешті зважився зупинитись. Та не встиг шапкар вирішити — прийняти бій чи накивати п'ятами, як супротивник був уже біля нього, і виглядав він вельми грізно. Довготелесий, кощавий, на лиці два чи три потворні рубці, і взагалі всім своїм виглядом цей чужак наче казав порядному чоловікові: "Гаманець — або життя!"
Голосом таким самим лиховісним, як і вся його подоба, чолов'яга гримнув:
— Чого тебе тут носить лиха година?! Псуєш мені лови, дідько б тебе вхопив!
— Шановний добродію,— промовив наш приятель заспокійливо й мирно,— я — Олівер Праудф'ют, громадянин Перта, заможний чоловік. А он то — високоповажаний Адам Крейгдаллі, головний бальї міста, з безстрашним Смітом із Вінда та ще з кількома озброєними людьми. Вони хотіли б знати, як звати вас і чого це ви зволили розважатися ловами на землях славного міста Перта... А втім, я можу від імені тих панів вас запевнити: вони не мають бажання сваритися з незнайомим чоловіком, із джентльменом через те, що він випадково заїхав на їхні землі... Тільки ж у них, бачите, свої звичаї: не дадуть полювати, поки їх, як належить, не попросять. А тому... А тому, шановний сер, дозвольте запитати, як вас звати?
Похмура, бридка міна, з якою сокольник увесь час розглядав Праудф'юта, ще більше збила того з пантелику, і шапкар завершив своє звертання зовсім не так войовничо, як він це, певно, зробив би, коли б за спиною в себе відчував Генрі Гоу.