— Щодо цього великий і добрий король не був ні святий, ані безгрішний,— сказав пріор.— Тим-то йому судилося зазнати поразки й ганьби від ворогів, коли він підняв меч проти знамен святих Петра й Павла, а також святого Іоанна Беверлійського
Примас — найголовніший серед єпископів у країні. Легат—— папський посол.
у війні, яку й досі називають війною за корогву. Щастя ще, що Давида, як і його біблійного тезка, сина Ієссея, кара спостигла на землі і той гріх не повстав проти нього в страшний день божого суду.
— Гаразд, добрий пріоре... Гаразд... Поки що годі про це. Дасть бог, святий трон не матиме причин нарікати на мене. Пречиста діва мені свідок, я й заради корони, якою увінчаний, не візьму на душу гріха завдавати шкоди нашій матері церкві. Ми й раніше потерпали, що граф Дуглас надто любить свою славу і тлінні блага цього минущого, марного життя і не дбає належно про спасіння своєї душі.
— А зовсім недавно,— провадив пріор,— Дуглас зі своїм почтом у тисячу придворних та слуг самочинно став на постій в Абербротському монастирі, й тепер абат змушений годувати і його людей, і коней. Граф це називає гостинністю, на яку він має право,— адже монастир, мовляв, засновано на пожертви його предків. Та для монастиря краще вже було б повернути Дугла-сові його землі, ніж терпіти таку здирщину. Адже це нагадує швидше наскоки грабіжників з гір, отих знахабнілих дикунів, ніж поведінку барона-християнина.
— Чорні Дугласи,— мовив, зітхнувши, король,— це таке поріддя, якому не скажеш ♦ні". А втім, отче пріор, я, мабуть, і сам стаю схожим на такого непроханого гостя. Бо вже довгенько живу в вас, а утримувати день при дні мій почет, хоч і куди менший, ніж у Дугласа, для вас теж досить обтяжливо. У нас, правда, заведено розсилати двірських інтендантів і якомога полегшувати ваші витрати, та все ж, якщо ми завдаємо вам клопоту, то нам, певно, годилося б уже вирушати в дорогу.
— Що ви, бог з вами! — вигукнув пріор, який, хоч і прагнув влади, однак скупий не був, а навпаки, навіть славився добротою і щедрістю.— Запевняю вас, домініканський монастир у змозі виявити своєму суверенові ту гостинність, з якою відчиняє двері перед кожним блукальцем будь-якого стану, ладним прийняти її від покірних слуг нашого святого заступника. Ні, мій королю і владарю! Приходьте з почтом навіть удесятеро більшим, ніж цей, йому тут однаково не бракуватиме мірки вівса для коней, оберемка соломи на ночівлю та окрайця хліба чи миски юшки, поки все це є в монастирських коморах. Одне діло витрачати прибутки церкви, багато більші від скромних потреб ченців, на пристойний і належний прийом вашої королівської величності, а зовсім інше — коли їх силоміць забирає в нас ватага грубіянів, які звикли грабувати скільки мога.
— Прекрасно, мій добрий пріоре,— сказав король.— А тепер вабудьмо на хвилю про державні справи. Чи не розповість нам ваша велебність про ге, як славні жителі Перта зустріли Валентинів день? Сподіваюся, весело, добропристойно й мирно?
— Щодо веселості, владарю мій, то в таких речах я розуміюся мало. А ось чи мирно... Сьогодні перед світанням кілька чоловік, двоє з них тяжко покалічені, постукались до нас і попросили пристанища. За ними гналися з вигуками "Держи їх!", "Лови!" городяни в самих сорочках, з палицями, кинджалами, сокирами й навіть дворучними мечами. І всі кричать один поперед одного й погрожують забити бідолах на смерть. Городяни не вгамувалися й тоді, коли наш воротар їм сказав, що втікачі сховалися в церковній галілеї *. Вони ще довго горлали, гупали в задні двері й вимагали, аби їм видали людей, які нібито їх скривдили. Я вже потерпав, величносте, що ті несподівані й грубі крики порушать ваш спокій...
— Порушити мій спокій вони, звісно, могли б,— промовив король.— Та щоб гармидер бійки був для мене несподіваним... Ох, велебний отче, в Шотландії є тільки одне місце, куди не долинають зойки жертв та погрози тиранів. Це місце, отче... Могила!
Пріор слухав Роберта й поштиво мовчав; він поділяв почуття монарха, м'яке серце якого не сприймало суворого побуту й войовничих звичаїв власного народу.
— І що ж сталося з утікачами? — спитав король, хвилю помовчавши.
— їх, ваша величносте, ще до світанку, звісно, випустили — вони самі так побажали,— відповів священик.— Спершу ми послали людей подивитися, чи не влаштували їм вороги десь поблизу засідки, а тоді вони мирно пішли своєю дорогою.
— А ви не знаєте,— допитувався король,— хто вони такі і чому у вас сховалися?
— Вони нібито посварилися з городянами,— відповів пріор.— Але як це сталося, ми не знаємо. Такий у нашому монастирі звичай: давати всім нещасним, які просять допомоги, недоторканний захисток на один день і одну ніч у каплиці святого Домініка, нічого в них не питаючи. А якщо вони бажають зостатися довше, то повинні пояснити монастиреві причину того, чому шукають у нас захистку. І, слава нашому святому заступникові, завдяки цьому тимчасовому притулку тяжкої покари уник багато хто з тих, кого ми самі, якби знали, в чому їхня провина, вважали б за свій обов'язок видати їхнім переслідувачам і суддям.
Після цих слів у голові монарха невиразно промайнула думка про те, що право священного захистку, дотримуване в його коро
1 Галілея — невелика капличка при католицькому монастирі, куди вільно входити відлученим від церкви, хоч до самого храму ступати вони не иають права. Злочинці, що шукали порятунку, мали звичай — із зрозумілих причин — ховатися саме в цій частині будівлі (прим. авт.).
лівстві так неухильно, чинить, певно, неабияку перешкоду правосуддю. Але Роберт одразу й відкинув цю думку як намову сатани й жодним словом не виказав церковникові, що в його серце закрався такий блюзнірський сумнів. Навпаки, король заквапився перевести мову на інше.
— Повільно посувається тінь на сонячному годиннику,— промовив він.— Ваша розповідь мене дуже засмутила, велебний отче, та я сподіваюся, що члени моєї ради швидко розплутають цю прикру сварку і наведуть у місті лад. Доля вчинила зі мною несправедливо, давши в мої руки владу над народом, серед якого, здається мені, тільки одна людина й бажає миру та спокою — це я сам!