Цей рейвах не минув і без добрих наслідків: юрба відтіснила принца й Дугласа одного від одного саме в таку хвилину, коли легковажність герцога й гордовитість графа могли штовхнути обох на крайнощі. Але тепер з усіх боків утрутилися миротворці. Пріор із ченцями кинулися в збурений натовп, заклинаючи в ім'я господа бога зберігати спокій і шанувати святі стіни, ще й загрожували відлучити неслухняних від церкви. І до їхніх докорів та вмовлянь забіяки прислухались. Олбані, якого брат король послав сюди ще на початку сутички, наспів аж тепер. Він одразу підійшов до Дугласа й зашепотів йому на вухо, благаючи погамувати свій запал.
— Присягаю святою Брайдою Дуглаською, я помщу ся! — процідив граф.— Не ходити по землі тому, хто скривдив Дугласа!
— Помститесь, коли настане час,— промовив Олбані.— Але зараз не давайте приводу казати, ніби великий Дуглас, мов та сварлива жінка, не вміє вибрати для помсти ні місця, ні часу. Подумайте: все, до чого ми доклали стільки зусиль, може піти прахом через якийсь дріб'язковий випадок. Джорджеві Данбару щойно трапилася нагода поговорити зі старим віч-на-віч, і хоч вони розмовляли всього п'ять хвилин, вашій сім'ї, боюся, тепер вагрожує розірвання шлюбу, який нам обійшовся так дорого. А згоди Рима й досі немає.
— Дурниці! — бундючно кинув Дуглас.— Розірвати шлюб вони не посміють.
— Не посміють, поки Дуглас на волі і у нього в руках військо,— відповів Олбані.— Та ходімо зі мною, благородний графе, і я вам доведу, яке незавидне в вас становище.
Дуглас зліз із коня і мовчки рушив за своїм хитрим спільником. У нижній залі вони побачили ряди вишикуваних бранда-нів — добре озброєних, у залізних шоломах і кольчугах. їхній командир уклонився Олбані з таким виглядом, наче хотів його про щось повідомити.
— Що таке, Мак-Луїсе? — спитав герцог.
— Ми чули, нібито герцога Ротсейського скривджено, і я ледве стримав бранданів.
— Відважний Мак-Луїсе! — мовив Олбані.— І ви, мої вірні брандани! Герцог Ротсейський, мій небіж-королевич, живий-здо-ровий, як і належить бути кожному джентльменові. Правда, там, у дворі, дехто трохи посварився, але тепер усі вже вгамувалися.— І він потяг Дугласа за собою далі.— Тепер ви бачите, мілорде,— зашепотів на вухо графові,— якщо пролунає наказ: "Схопити!*— його виконають негайно. А ви ж самі знаєте: у вас тут замало людей, щоб чинити опір.
Дуглас, видно, зрозумів, що певний час доведеться потерпіти.
— Я мовчатиму, — відповів він,— навіть якщо доведеться прикусити губи, поки настане час сказати все.
Джорджеві Марчу тим часом випало легше завдання — втихомирити принца.
— Мілорде Ротсей,— сказав він, підступаючи до юного герцога церемонно й поштиво,— я не повинен вам нагадувати, що ви не заплатили ще мені за шкоду, заподіяну моїй честі. Особисто вас я не звинувачую в тому, що нашу угоду розірвано, хоч це позбавило мою родину спокою. Благаю вас, високосте, якщо ви ще маєте хоч трохи поваги до скривдженого чоловіка, припиніть цю ганебну сварку!
— Мілорде, я перед вами у великому боргу,— відказав Ротсей.— Одначе цей пихатий і можновладний лорд гадає, нібито йому все дозволено. Він зазіхнув на мою честь!
— Але дозвольте, мілорде, додати: ваш батько король хворий... Він знепритомнів від жаху, що вашій високості загрожує небезпека.
— Хворий! — повторив принц.— Добрий, лагідний старий чоловік... Ви сказали, мілорде Марч, він зомлів?.. Я зараз же побіжу до нього!
Герцог Ротсейський сплигнув з коня і спритно, мов хорт, уже кинувся був до палацу, коли це чиясь рука легенько схопила його за полу й дівчина, що стояла навколішки, жалісливо промовила :
— Захистіть мене, благородний принце!.. Не дайте скривдити, безборонну чужоземку!
— Геть з дороги, волоцюжко! — гримнув Марч, відпихаючи нещасну співачку.
Однак добродушніший принц зупинився.
— Це правда,— мовив він,— я накликав на це беззахисне створіння гнів жорстокого диявола. О боже! Що в мене за життя! Кожному, хто торкнеться мене, загрожує погибель!.. Але ж я так поспішаю... Як бути?.. Адже не можна взяти її з собою до покоїв... Усі мої слуги — розпусники... О, ось хто мене виручить! Це ти, чесний Генрі Сміте? Що ти тут робиш?
— Та сталася ніои невеличка битва, мілорде,— відповів наш энайомий зброяр,— між городянами й отою потолоччю з півдня, людьми Дугласа. Ми їх відтиснули аж до монастирських воріт.
— Я радий... я цьому радий! Сподіваюся, ви чесно побили ту сволоту?
— Чи чесно, ваша високосте? — перепитав Генрі.— Ще б пак! Нас було більше, це правда, але ж ніхто не носить кращої зброї, ніж ті, кого водить за собою Криваве Серце. Одне слово, якщо добре зважити, то вийде, що ми побили їх чесно. Бо ж ви, високосте, знаєте: зброю для тих вояків робить не хто інший, як Генрі Сміт, а коли люди при добрій зброї, то це те саме, що чисельна перевага.
Поки вони так розмовляли, граф Марч переговорив із кимось біля воріт палацу і стривожено поспішив назад:
— Мілорде герцог!.. Мілорде герцог!.. Вашому батькові стало краще, і якщо ви не поквапитесь, герцог Олбані з Дугласом заволодіють його королівською увагою!
— Ну, коли моєму татусеві королю краще,— сказав легковажний принц,— і він уже почав чи збирається почати раду з моїм ласкавим дядечком та графом Дугласом, то ні вашій вельможності, ні мені не гоже втручатися, поки нас не покличуть. Отож я маю час побалакати тут із моїм чесним зброярем про одне невеличке діло.
— То оце так ваша високість дивиться на цю справу?! — розчаровано промовив граф, і його райдужна надія засягти при дворі ласки згасла так само швидко, як і спалахнула.— Тоді
•Джорджеві Данбару тут більше немає чого робити! І він невдоволено, понуро пішов геть.
Так в особі двох наймогутніших шотландських феодалів — і це тоді, коли аристократія мала такий великий вплив на трон,— нерозважливий спадкоємець корони нажив собі ворогів: в одного — своєю зухвалою, обурливою поведінкою, в другого — байдужістю. Ротсея зовсім не стривожило те, що граф Марч так раптово пішов. Навпаки, принц навіть відчув полегкість, спекавшись цього надокучливого чоловіка.
Отож юний герцог і далі безтурботно, ліниво розмовляв з нашим ковалем, який, уславившись своїм умінням робити зброю, був особисто знайомий з багатьма великими вельможами при дворі.