Обидва сини, що повернулися додому, часто бачачи цю гарненьку вдову у себе в домі, зразу ж почали залицятися до неї, не стільки тому, що вона їм припала до серця, а скоріше з суперництва.
їхній розсудливій і практичній матері дуже хотілося, щоб одному з них поталанило,— бо вдова була багата,— але вона також дуже бажала, щоб через це не зазнав прикрості другий.
Пані Роземійї була білява, з блакитними очима, в короні пухнастого волосся, що розліталося при найменшому подуві вітру; в неї був сміливий, навіть дещо задерикуватий вигляд, який зовсім не відповідав урівноваж женому і твердому складові її розуму.
Вона вже ніби віддавала перевагу Жанові, до якого її вабила схожість їхніх вдач. Однак ця перевага виявлялася лише у майже невловимих відтінках голосу й поглядів та ще в тому, що вона кілька разів слухалась його порад.
Вона ніби вгадувала, що думка Жана підсилить її власну, тоді як думка П'єра неминуче буде протилежна. Коли розмова заходила про погляди П'єра на політику, мистецтво, філософію та мораль, вона часом говорила: "Ваші нісенітниці". Тоді він поглядав на неї холодним зором судді, шо провадить процес проти жінок, проти всіх жінок, цих мізерних істот!
До приїзду синів старий Ролан ніколи не запрошував її на рибну ловлю і ніколи не брав з собою жінки, бо любив виїздити до світанку з капітаном Бозіром, моряком дальнього плавання у відставці, якого він зустрів у порту в годину припливу і щиро здружився з ним, та з старим матросом Папагрі, на прізвисько Жан-Бар, що наглядав за човном.
Аж ось якось увечері, на тому тижні, пані Роземійї, обідаючи в них, запитала: "Це, мабуть, дуже цікаво — ловити рибу?"
Колишній ювелір, підлещений у своїй пристрасті й захоплений бажанням привернути гостю до своєї віри, вигукнув:
— Хочете поїхати на рибалку?
— Атож, звичайно!
— Наступного вівторка?
— Гаразд, наступного вівторка.
— А чи здатні ви встати о п'ятій вранці? Вона скрикнула вражено: ,
— О ні! Що ви?
Він був розчарований, прохолов і зразу зневірився в її покликанні до рибальства. А проте запитав:
— А о якій годині ви могли б виїхати?
— Ну... о дев'ятій!
— Не раніше?
— Ні, не раніше. І то вже надто рано!
Старий вагався. Напевно, вони нічого не зловлять, бо як тільки сонце починає припікати, риба вже не клює; але обоє братів вирішили влаштувати прогулянку і зразу ж про все домовилися.
Отож наступного вівторка "Перлина" кинула якір під білими скелями Гевського мису; там вони рибалили до полудня, потім дрімали, потім знову ловили, але нічого не спіймали, і старий Ролан, надто пізно збагнув-щи, що пані Роземійї любила й цінила лише прогулянку на морі, й бачачи, що волосінь його вудок не здригається, кинув, у нападі безтямної нетерплячки, це енергійне "А бодай тобі!", що однаково стосувалося і байдужої удови і невловимої риби.
Зараз він дивився на свій улов, свою рибу з тремтливою радістю скнари. Та ось, підвівши очі до неба, він помітив, що сонце сідає, і промовив:
— Гаразд, діти. Чи не час нам додому?
Сини повитягали свої вудки, поскручували їх, вичистили гачки, повстромляли їх у корок і приготувались.
Ролан підвівся і, як справжній капітан, оглянув горизонт:
— Вітру вже немає,— сказав.— Доведеться веслувати, хлопці!
І раптом, простягнувши руку на північ, додав:
— Гляньте-но, гляньте, саутгемптонський пароплав!
Ген-ген над спокійним морем, що простягалося, немов безмежна блакитна блискуча тканина з золотими і вогненними відблисками, на рожевому небосхилі підносилася темнувата хмарка. А з-під неї' з'явився корабель, що з такої далечіні здавався зовсім маленьким.
На півдні виднілося ще чимало димків, які всі прямували до гаврського молу, що ледве вирисовувався білою лінією, з маяком на кінці, стрімкому, наче ріг.
Ролан запитав:
— Здається, сьогодні має прийти "Нормандія"? Жан відповів:
— Так, тату.
— Дай-но мені мою підзорну трубу. Я гадаю, що це вона, он там.
Старий розсунув мідну трубу, приладнав до ока, навів і раптом закричав, зрадівши, що вгадав:
— Так, так, це вона, я впізнав її дві труби! Хочете глянути, пані Роземійї?
Вона взяла трубу і направила її в далечінь, на трансатлантичний пароплав, та, певно, не зуміла вірно навести, бо не побачила нічого, крім блакиті, оточеної кольоровим колом, наче круглою веселкою, та ще якихось дивних темних плям, від яких у неї паморочилася голова.
Повертаючи підзорну трубу, пані Роземійї промовила:
_ Я ніколи не вміла користуватися цією штукою.
Це навіть сердило мого чоловіка, який годинами простоював коло вікна, спостерігаючи за кораблями.
Старий Ролан сказав з досадою:
— Це, певно, щось з вашими очима, бо моя труба чудова.
Потім він запропонував дружині:
— Хочеш подивитися?
— Ні, спасибі, наперед знаю, що не зможу навести.
Пані Ролан, якій не можна було дати її сорока восьми років, здається, більш за всіх тішилася з цієї прогулянки й чудового вечора.
її каштанове волосся тільки почало сивіти. Приємно було дивитися на неї,— такою спокійною, поважною, щасливою і доброю вона здавалася. За словами її сина П'єра, вона вміла цінувати гроші, що не заважало їй, проте, втішатися чарами мрій. Вона любила читати романи й вірші і цінувала не стільки за художні якості, як за меланхолійні ніжні марення, що їх вони їй навівали. Вірші, частенько банальні, погані, зачіпали, як вона казала, якусь ніжну струну, давали їй відчуття якогось таємного, майже здійсненого бажання. І вона мала насолоду від цих легких хвилювань, що трохи бентежили її душу, яка завжди була в цілковитому порядку, немов книга рахунків.
З часу переїзду до Гавра вона стала досить повною; її колись дуже гнучкий і тонкий стан обважнів.
Прогулянка по морю була для неї великою втіхою. Чоловік її хоч і не злий, поводився з нею деспотично, з тією беззлобною грубістю, до якої мають звичку крамарі, бо для них наказувати — значить лаятися. При чужих він стримувався, але вдома давав собі волю й набирав грізного вигляду, хоча сам боявся усіх. Вона ж, з відрази до сварок, сцен та марних розмов, завжди з усім згоджувалась і ніколи нічого не вимагала. Вже давно вона не насмілювалася просити Ролана покатати її морем. Через це вона з радістю вхопилася за першу нагоду і втішалася новою та незвичною для неї розвагою.