— Двокімнатна? — Голос у нього був зовсім мертвий.
— Дванадцять і чотири квадратних метри. Чудо архітектури! Я і тітка Мелашка...
— Мелашка?
— Ви щось маєте проти тітки Мелашки?
— Я її зовсім не знаю.
— То в чому ж справа?
Твердохліб сказав, не приховуючи свого болю:
— Наталю, ми говоримо зовсім не про те...
— А по телефону тільки так і говорять!
— Могли б ми коли-небудь не по телефону? Вона трохи помовчала, тоді сказала:
— Я не знаю...
Він злякався ще більше: кине трубку — і все. Але не знав, що їй сказати, не мав ніякісінького досвіду для таких розмов. Як просто було: "Вас турбує слідчий Твердохліб з прокуратури. Я просив би..." Або: "Чи ви б могли?" Або: "Я хотів би..." і так далі, тисячі варіацій на тему суму. А тут...
Наталка пожаліла його. Знов помовчавши, вона сказала:
— Я вам подзвоню...
— Ви загубите мій телефон!
— Не загубила ж сьогодні.
І "ту-ту-ту!" в чорній трубці. Твердохліб одсахнувся від неї, як од гримучої змії.
Чому він вирішив, що знайде в цій жінці порятунок для своєї душі? І чому жінки завжди мають рятувати чоловіків? Може, тільки тому, що чоловіки роблять більше дурниць? Мабуть, це дісталося нам у спадок від тих часів, коли жінка була відтручена од суспільного життя і тільки чоловік ставав віч-на-віч з несправедливістю й насильством і приймав на себе їхні удари, а вони завжди болючі, коли й не смертельні. Тоді й доводилося жінці приходити на поміч. Чоловіки звикли до цього ласкавого покровительства і якось не зауважували, що перед ударами долі жінки були так само беззахисні, як і вони самі, бо доля — це те, що стоїть понад усім і найближче дотикається до життя людського, де нерозлучно переплетені народження і смерть, біль і щастя, зло і добро, кара і милосердя. Жаліти, помагати, співчувати, ждати чоловіка поконаного, розбитого, зрозпаченого, щоб утішити, покласти добрі, теплі руки на чоло, обняти, приголубити — це стало покликанням жінки, її призначенням на землі і на небі, й чоловіки охоче приймають жіноче добре заступництво (в середньовіччі існував звичай, за яким незаймана дівчина могла врятувати від смерті приреченого, беручи з ним шлюб під шибеницею або коло плахи) і навіть узаконили його, витворивши цілі священні культи матері-заступниці, а душі свої наповнивши невичерпними запасами егоїзму.
Що ж, Твердохлібові теж хотілося побути егоїстом. Може, вперше в житті, але закортіло. Звиклий усе виважувати правом, він не думав тепер ні про яке право, він втомився виборювати справедливість для інших, усе для інших, ніколи не дбаючи про себе. Занурений у людський бруд, втомлений від споглядання злочинів, Твердохліб як ніколи запрагнув чистоти коли й не від самого себе (не відчував у собі достатньо живлющих джерел), то бодай біля себе. Розумів, що це егоїстично, що не має на це ніякого права, але хіба ж бажання узгоджуються з правами? Вони можуть підкорятися їм, нагинати перед їхньою суворістю свої тендітні постаті, але однаково живуть, як трава під снігом, і тільки й ждуть ласкавого сонця, яке розтопить холодну кору. Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. Навіть геній, навіть геній міг так сказати!
І все ж почуття порядності стримувало Твердохліба від нерозважливих вчинків, кілька днів він намагався не думати про Наталку, а коли образ її виникав перед ним і коли серце йому в грудях боляче стискувалося, він гримав на себе: чого ти чіпляєшся до цієї дівчини!
А в самого вже визрівав план не ждати дзвінка, не бути безпорадною жертвою, а виказати сміливість, винахідливість, твердість у поведінці, в інтересах слідства (аякже!) піти до Наталки на депутатський прийом, просидіти біля неї цілий день, слухати, що їй кажуть виборці, що вона відповідає. Наталка представляє колектив "Імпульсу" в міськраді, робітники знають, що в об'єднанні ведеться слідство, до Твердохліба прийде не кожен, а до свого депутата можуть прийти. Ну, ну, слідство з допомогою депутата? Щось нове в юридичній практиці! А якої заспіває Савочка, почувши про таке "новаторство"?
І знов чутлива душа Наталчина вчасно вловила тривожні хвилі Твердохлібової збентеженості, і вона подзвонила йому, не ждучи, поки стан його печалі дійде до критичних меж.
— Ц| я,— сказала вона.
Він закляк біля трубки і не міг мовити жодного звука.
— Ви мене чуєте?
— Чую,— промовив Твердохліб чужим голосом.
— Що з вами? Ви не хворий?
— Я просто... у відчаї...
— Щось сталося?
— Був у відчаї... Але тепер... Ваш дзвінок...
— А-а, дзвінок,— вона засміялася.— А я подзвонила спитати: ви в оперу ходите?
— В оперу?
Коли б це спитав хтось інший, він би сказав: "А що там робити?" Для його простої натури благоговіння було чуже, а там треба благоговіти до останньої ноти. Теща, звичайно ж, просвітила свого зятя, і Твердохліб вивчив мало не весь репертуар славетного Київського оперного.
Чіпка його пам'ять схоплювала все в цьому роззолоченому світі невідступного свята, стихії звуків, кольорів, ритмів життя, його урочистості й тривожності, він міг тепер підтримувати розмову з Мальвіною Вітольдівною, жонглювати термінами, називати імена. Та поки мозок напружувався, щоб не осоромити свого власника, душа його спала, і в Твердохліба часто виникала думка, що люди тільки вдають, ніби так глибинно проникають у суть музики, а насправді всі такі, як і він. А може, він несвідомо лякався музики, бо любити її могли тільки безнадійно самотні люди, а він не хотів визнавати своєї самотності.
Наталці він відповів бадьоро:
— Щодо опер, то я знавець.
— А в мене є квитки,— повідомила вона, і Твердохліб спробував уявити вираз Наталчиного обличчя. Нічого в нього не вийшло: забракло досвіду. Але треба було щось казати, щоб якомога довше чути цей голос, примхливий, але й з обіцянкою, неслухняний, але й добрий.
— Квитки?
— Уявіть собі: два!
Можна гратися, можна загравати. Останнє відпадає. Ось зараз вона, досхочу награвшись, повідомить, що йде в оперу з тою самою подругою, яка ждала її тоді, коло прокуратури, або з міфічною тіткою Мелашкою.
— А що там у них? — мляво поцікавився Твердохліб.
— Прем'єра "Травіати".
— Як прем'єра? Вона йде в них уже півстоліття!
— Нова молода співачка. А до неї приїздить наш уславлений баритон.