— В тебе жити є де? — летів на нього Ванько, знаючи, яка недовга студентська перерва.— Коли що — в мене розкішна "каюта"! Якраз на двох. Що тобі гибіти в тих гуртожитках? Давай до мене! Ну, Федь!
Ванько сам утікав усе своє життя і любив створювати умови для втікання своїм друзям. Завдавав ударів і знай каявся. Треба було б навчитися? Твердохліб не навчився.
Ранок був неділею. Нікуди подітися, треба грати роль зятя Ольжичів-Предславських, і Твердохліб, прийнявши душ, поголившись, надягнувши чисту сорочку, мав іти на родинний сніданок, за яким не так багато з'їдалося, зате доволі було глибокодумних натяків, вільнодумства, марнослав'я, дріб'язковості.
Твердохліб норовив запізнюватися на такі сніданки, але сьогодні прийшов вчасно, як той засуджений до смертної кари, що в останньому слові сказав: "Хочу вже йти туди, де повинен бути".
Теща наливала чай. Вся в рожевому, як ранкова зоря, ніжна й ласкава.
— Вам міцний, Теодоре? — спитала турботливо.
— А-а, яка різниця! — махнув він одчайно.
Хоч би швидше заговорила про вчорашнє. Рубати — так одразу! Він би прямо сказав: та, був у театрі з... З ким? Що б він сказав? З передовою робітницею? З депутатом міськради? Може, збрехав би: слідчий експеримент, в інтересах справи? Ні, ні, на таке здатен хіба що Нечиталкж. А він сам ніколи!
Але Мальвіна Вітольдівна, здається, жодним натяком не хотіла нагадувати зятеві про вчорашнє. Мальвіні зауважила:
— Ти сьогодні нерозчісана, Мальвіно.
— Встигну,— байдуже відмахнулася та.
Тещин Брат, який вирішив зробити перерву в своєму дачному сидінні, зраділо накинувся на Ольжича-Предславського і Твердохліба, які нечасто потрапляли йому на зуб, сказати б, повним комплектом.
— Ось ви обидва юристи,— почав своїм насмішкувато-повільним голосом Тещин Брат,— юристи — це прекрасно! Справедливість — моє ремесло і так далі. Хоч, як на мене, то справедливість торжествує тільки в детективних романах. А чим ви поясните, що вся молодь кинулась на юридичні факультети? Ну, на торгівлю — ясно: бути ближче до товару. На кіноакторів — там слава. Ну, а чого на юридичний? Всі хочуть судити? Конкурс — по сто осіб на місце. А хто йде? Про Чехова і не чули, на запитання про Гоголя відповідають: він написав детектив "Мертві душі", де слідчий Чичиков розкриває вбивство. Ну! І кожне заявляє: я хочу боротися з правопорушниками і злочинцями, я хочу їх судити. Андрій Ярославович витає в сферах бальзамічних, він тут пас, а ти, Федоре, ти ж практик, що ти можеш сказати про це?
Твердохлібові чай попав не в те горло, він закашлявся. Що там про когось, про якісь суди-пересуди, коли сьогодні треба судити його! На виручку прийшов Ольжич-Предславський, який ніколи не допускав, щоб останнє слово залишилося за Тещиним Братом.
— Дієслово "судити",— повчально промовив він, розгладжуючи на колінах серветку, так ніби був на дипломатичному сніданку,— неоднозначне, і про це не слід забувати. Ми маємо слово "судити" і "засуджувати" (поведінку), "суд" і "виносити судження", тобто можемо простежити яскраво виявлені не тільки юридичні, а й епістемологічні коннотації. І я не розумію... Я не... Тещин Брат дивився на нього, як на дев'яте чудо світу.
— Пояснив! — радісно хрюкнув він.— Просвітив темну масу коннотаціями! От що таке мудрість, Федоре! А ти вгруз у свою нікчемну практику. Теорії нам не вистачає! Світочів! Ти, Мальвінко, вчора там якогось світоча в опері слухала? Прискочив з Москви, ощасливив?
Ось воно починається, Твердохліб зіщулився, ждучи удару.
— Мама ще хотіла й мене туди затягнути! — засміялася Мальвіна.
Теща з гідністю зустріла цей натиск.
— Художні явища не народжуються щодня,— спокійно пояснила вона,— і не можна судити людей за це...
Твердохлібові здалося, що при цьому Мальвіна Ві-тольдівна кинула ледь помітний, змовницький погляд на нього. Може, й не було того погляду, але слова "не судити" призначалися і йому теж. Прощення. Судити — не судити. Всього-на-всього дієслово. Потішимося й заспокоїмось. Засуджувати — осуджувати. Хто ж осудить людину, яка хоче здійснити своє природне право бути щасливою?
А він не хотів, а тільки спробував. Незграбно і невдало.
Сніданок закінчився благополучно, і день минув теж благополучно, а в понеділок зранку Твердохліб намірився піти до Савочки і заявити: увільніть мене від телевізорів, на "Імпульс" не можу! Савочка, ясна річ, відповість: "Синок, у нас не втікають. Нікуди. Ми — на краю". Тоді що?
Савочки не було. Знов у лікарні. З Нечиталюком говорити однаково, що ходити по кротовищах. Слово скаже, а два — натяки. І фальшиві втішання: "Старий, не треба драматизувати події! Бери приклад з нашого шефа!" А сам побіжить до Савочки в лікарню і накапає. Гоголь казав про таких: "Вони сповнюють ябедою департаменти".
Ах, як тяжко було Твердохлібові!
А життя тривало, і що йому до чийогось там настрою або й трагедій. Прийшов Луноход (він входив до Твердо-хлібової групи), всівся, довго сопів, тоді пробухтів:
— Знайшов лаз до Борисоглібського. Твердохліб промовчав.
— Можна прищемити самого Борисоглібського,— крикнув Луноход так, що вже не станеш вдавати, ніби недочув. До того ж вдавана глухота — це козир самого Лунохода.
— Чи не занадто високо? — обережно поцікавився Твердохліб.
— А що? Влюблятися — то в королеву.
— Ну, любові я тут не бачу. Нерозумну поспішливість — так.
— Не чую! — крикнув Луноход.
— Ми домовилися,— не підвищуючи голос, говорив Твердохліб,— ми домовилися як? Починати з найменшого, йти від початків, терпляче шукати ниточку, яка виведе до клубка. А ти одразу на саму гору! Ще б за генерального директора взявся.
— А що? Я й за генерального! Бачив, де в них майстерня "Побутрадіотехніка"? Навпроти прохідної "Імпульсу"! А хто дозволив її там ставити?
— Гаразд,— спокійно подивився на Лунохода Твердохліб.— А хто забороняв? Може, це для зручності.
— Чиєї, чиєї зручності? — зареготав Луноход.— А ти звернув увагу, яка то майстерня? Точно під корпуси "Імпульсу". Зменшена копія. Та сама архітектура, ті самі будівельні матеріали, навіть електричний годинник над входом такий самий. А міністерства різні!
— Не бачу, що тут поганого. У тебе є факти?