— Я прийду,— квапливо пообіцяв Твердохліб.— Я обов'язково прийду, Лесю Панасовичу.
— І пам'ятайте, що я стривожений. Я відчув, що в вас пробуджується якийсь хаос. Наслідки передбачити трудно. Ви мене розумієте?
Твердохліб уявив себе у Леся Панасовича з Наталкою. Як він міг не помітити у професора пристрасті до повчань, що неминуче мала розвинутися від тяжкої самотності і фізичної обмеженості? Засліплений твердістю й силою духу Леся Панасовича, Твердохліб чомусь вважав, що побувати з Наталкою в чарівливій тісняві набитої книжками професорової малометражки — це мовби здійснити прощу до якоїсь святині. Як добре, що Наталка тоді не захотіла й слухати про такі відвідини. Мовби передчувала професорське бурчання про загрози шаленств, падінь, гріховності, безпідставні звинувачення, недоречні підозри і вже завчасно протестувати й гніватися на Твердохліба, який хотів показувати її комусь, ніби свою власність, піддати її ніжну душу випробуванню суворістю вченого.
Була нічия і такою хотіла зоставатися,— тепер уже Твердохліб мав час і можливість переконатись у цьому. А він сам?
Чи здатен був звергнутися в найглибші безодні падінь, щоб злинути звідти (невже тільки звідти?) до висот, які йому ніколи й не снилися?
Весь час Твердохліба не полишало відчуття грізної небезпеки, він одганяв його від себе, а воно стояло невідступно, і він знав: щось має статися. Щось тяжке, може, й трагічне, і він має запобігти (бо хіба ж не покликання юристів — попереджувати злочини?), але як це зробити — не відав і від того карався ще більше.
Спокійна усталеність, якою ще рік тому відзначалося його життя, вже давно пропала, все полетіло шкереберть, усе тепер видавалося несуттєвим, дріб'язковим, дивно непотрібним: і вперте демонстрування фахової допитливості на роботі, і холодна нещирість у родині Ольжичів-Предславських, і навіть той огром державних клопотів, який щодня обрушували на тебе газети, радіо, телебачення, всі ті технічні, організаційні й моральні засоби впливу, винайдені мовби навмисне для того, щоб тримати людину в крайньому напруженні.
Так, ніби Твердохлібові не досить було його власного нелюдського напруження! Наталка стояла йому перед очима невідступно. її обличчя, руки, волосся, погляд, голос, сміх. Він засинав і прокидався з її образом у думках. Дивився на двері, ждав, коли вони відчиняться, стукнуть, мов удар долі.
Грається вона з ним, навмисне дратує чи випробовує?
Яке безглуздя! Дика порожнеча в душі, якої вже нічим не заповниш. Наталка?
Вона знала, що найбільша свобода і найвище право — це розпоряджатися самій собою. Ніхто на світі не може володіти нею або диктувати поведінку. Вона доводила його до розпачу своєю незалежністю і не хотіла зрозуміти, що Твердохліб не може й дихати без неї.
І, як завжди, коли Твердохліб до краю переповнився відчаєм, Наталка, ніби відчувши це, подзвонила йому зранку на роботу і ласкавим голосом поспитала, чи не хотів би він подивитися нову п'єсу в театрі Франка? Дівчата були, кажуть: цікава.
— Можна б і не питати,— мало не простогнав Твердохліб.— Ти щезла на цілий місяць, а тепер ще питаєш! Я піду не тільки в театр, а й на вантаження картоплі з буртів або розкривати силосні траншеї.
— Ти ще й мене заженеш на які-небудь примусові роботи, звикнувши судити злочинців,— засміялася Наталка.
— Я не суджу, я тільки слідчий.
— Ніяк не можу збагнути. То як з п'єсою? Ти згоден?
— Згоден. Дякую за довір'я. Коли?
— В п'ятницю.
— О сьомій, звичайно?
— Як завжди. Жди мене коло театру.
Холодний весняний дощ лив на чорні голі дерева. Київські помаранчеві коти сторожко світили очима з глибоких під'їздів, прислухаючись до Твердохлібового чалапкання по калюжах. Він прийшов до театру за півгодини до сьомої, не прийшов, а прибіг, щоб не запізнитися, не примусити Наталку ждати його, сховався під широким прозорим козирком театрального під'їзду, обтрусився від холодної води і знову відважно занурився в дощ, хоч і проклинаючи в душі його набридливість.
Сказати правду, йому не хотілося йти на спектакль, хоч театр затишно світився крізь холодний дощ, обіцяючи тепло, м'який оксамит сидінь, святкове збудження сотень людей, таємничі вогні рампи. Але й під дощем завжди почувався нещасним. Мальвіна любила таку погоду, вона могла тинятися під дощем хоч і цілий день, ставала якась особливо свіжа, виразна, блищала, як лакована пожежна машина. А для Твердохліба дощ завжди був жорстоким нагадуванням про смерть батька й матері, про дитячий незабутній жах, і він не любив київських дощів, а тим часом їх ставало мовби дедалі більше, українські степи задихалися ось уже котрий рік од засухи, а тут лило й лило, так ніби прорвалося над містом небо абощо. Одні казали, що клімат змінився од Київського моря, інші шукали причину в автомобілях, що викидають в атмосферу тисячі тонн шкідливих реактивів, ще інші вважали, що клімат псується від страшенної людської тісняви, від скупчення майже трьох мільйонів чоловік на такому тісному просторі, хоч навряд чи можна було б нарікати на тісняву в Києві, який за своєю площею, здається, дорівнював восьмимільйонній Москві.
Наталка під дощем теж, мабуть, почувалася зле, принаймні Твердохлібові так здалося. Ставала ще тоншою (зовсім дівчинка) і якоюсь мовби беззахисною, не такою несподіваною в словах і вчинках, як завжди. Протиріччя майже трагічне: він ненавидів дощ і готовий був ходити під дощем хоч і цілу ніч, аби тільки бачити Наталку отакою.
Він зустрів її на розі вулиць Карла Маркса й Маяков-ського, стояв там уже досить довго, щоб змокріти, змерзнути, і хоч намагався приховати свій стан від Наталки, вона чутливо вловила дрож, що проймав Твердохліба, співчутливо спитала:
— Мабуть, давно тут?
— Та ні.
— Але ж ти такий холодний!
— А ти тепла.
— Це ще з метро. В театрі теж тепло. Побігли? Він неохоче дав перевести себе до скверу перед театром, але там уповільнив ходу.
— Ти що? — здивувалася вона.— Може, хочеш ще гуляти? Під цим дощем?
— Взагалі-то я дощу терпіти не можу.
— Тоді що ж? А-а,— раптом здогадалася Наталка.— Тобі не хочеться на цю п'єсу?
— Звідки ти?..— в його голосі було стільки непевності, що Наталка радісно засмикала Твердохліба за рукав, вдала навіть, ніби грайливо пригортається йому до плеча, засміялася: