VII
У СЕРЦІ ПУСТЕЛІ
1
На підступах до Середземного моря мені трапилися низькі хмари. Я спустився до двадцяти метрів. Злива періщить у вітрове скло, море ніби димить. З усіх сил стараюся щось побачити, аби не наскочити на щоглу якогось судна.
Механік Андре Прево запалює для мене сигарети.
— Кави...
Він зникає у хвості літака і повертається з термосом. П'ю. Час від часу підштовхую важіль газу, щоб підтримати дві тисячі сто обертів. Дивлюсь на щитки приладів: мої піддані — слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море — в дощ од нього здіймається пара, мов од величезної балії з гарячою водою. Коли б я був у гідроплані, то пожалів би, що море так "пооране". Але я у звичайному літаку. Пооране море чи ні — я все одно не можу сісти. І це, сам не знаю чому, викликає у мене байдуже відчуття, що небезпека мені не загрожує. Море — це частина чужого мені світу. Вимушена посадка тут — це не стосується мене, вона мені навіть не загрожує: моя оснастка не для моря.
Через півтори години дощ перестає. Хмари все ще стелються дуже низько, але крізь них уже пробивається, мов ясна усмішка, світло. Я люблю це неквапливе готування до ясної погоди. Певно, шар білої вати у мене над головою став зовсім тонкий. Беру трохи вбік, щоб обійти дощ: тепер уже нема потреби йти навспростець. І ось перша прогалина в небі...
Я вгадав її, ще й не побачивши, бо спереду на морі помітив довгу, зелену мов лугова трава, смугу — своєрідну базу, що буяла яскравою, соковитою зеленню, схожу на ячмінні поля південного Марокко, на які я з щемом у серці дивився, коли повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тепер у мене теж таке відчуття, мовби я підходжу до обжитих країв, — і на душі стає веселіше. Обертаюсь до Прево:
— Ну все, тепер діло піде!
— Авжеж, піде...
Туніс. Поки літак заправляють пальним, я підписую папери. Виходжу з контрои і чую — плюх! — ніби щось упало в воду. Короткий глухий звук, на який і луна не відгукнулась. Я миттю згадав, що вже чув такий звук: то був вибух у гаражі. Тоді від цього хрипкого кашлю загинуло двоє. Обертаюсь до дороги, що йде понад злітною смугою: там димиться легенька курява і два автомобілі, зіткнувшись на повному ходу, застигли, наче вмерзли в кригу. Біжать люди, одні — до них, інші — до нас.
— Телефон... Подзвоніть... Лікаря... Голова...
Відчуваю, як стискається серце. В ясному спокої вечора доля завдала комусь удару. Знищено чиюсь красу, розум, а може й життя... Так, нечутно ступаючи по піску, в пустелі нишком підкрадаються розбійники. Раптовий напад, в таборі виникає короткий шум. Потім знову все поринає в золотаву тишу. Такий же спокій, така сама тиша... Поряд хтось говорить про пробитий череп. Я не хочу нічого знати про це нерухоме, залите кров'ю лице, одвертаюсь від дороги і прямую до свого літака. Але в серці лишаться відчуття небезпеки. Цей звук я одразу ж пізнаю. Коли літак зі швидкістю двісті сімдесят кілометрів вріжеться в чорне плоскогір'я, я почую той самий хрипкий кашель, те саме "ха!" долі, яка ждала нас.
У дорогу до Бенгазі.
2
В дорогу. Дві години ще буде видно. Вже перед Тріполітанією я зняв чорні окуляри. І пісок знову золотиться. Боже, яка ж пустельна ця планета! І мені знову здається, що ріки, й тіняві зарості, і людські оселі — все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковостей. Бо ж скільки тут каміння і піску!
Але зараз усе це мені чуже, я живу в царині польоту. Відчуваю, що надходить ніч, у якій люди замикаються, немов у храмі. Залишаються, поринаючи в таємниці одвічних обрядів, у роздуми, в яких ніхто не допоможе.
Весь цей земний світ уже тьмяніє і незабаром зникне. Внизу ще видніється пейзаж, насичений блідо-золотистим світлом, але щось там уже розпливається, зникає. І я не знаю нічого, я тільки кажу: нема такого, що могло б зрівнятися з цією миттю. І той, хто пізнав незбагненну чарівність польоту, зрозуміє мене.
Отож я поволі відступаюсь від сонця. Покидаю широкі золотаві простори, де я знайшов би притулок, якщо трапилася б аварія... І орієнтири, які не дали б мені збитися з дороги. Я віддаляюсь від темних обрисів гір на тлі неба, які допомогли б мені обійти рифи. Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі. Зі мною тепер тільки зорі...
Світ умирає повільно. Потроху починаю відчувати, що мені бракує світла. Поступово зливаються в одне земля і небо. Земля піднімається і, здається клубочиться, як пара. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти. Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалося, ніби там, серед зірок шугає рвучкий вітер.
Прево засвічує для проби основні і допоміжні вогні. Обгортаємо лампочки червоним папером.
— Ще один шар...
Він додає шар паперу, клацає вимикачем. Все одно світло ще надто яскраве. Від нього бліді картини навколишнього світу стал б, мов у лабораторії фотографа, невиразні, завуальовані. Воно знищило б ту легку об'ємність, яку іноді ще додає речам німа темрява. Ніч уже настала. Але це ще не справжня ніч. У небі ще висить серп місяця. Прево йде у хвіст літака і приносить сендвіч. Общипую гроно винограду. Їсти не хочеться. Ні їсти ні пити. І я зовсім не відчуваю втоми. Здається, що я летів би так цілих десять років.
Місяця вже нема.
Серед темної ночі озивається Бенгазі. Місто лежить на дні глибокого мороку, його не прикрашає жоден відблиск світла. Я помітив Бенгазі, коли вже підлетів до нього. Шукаю посадочний майданчик, і ось попереду спалахують червоні вогні, що освітлюють трасу. Вони вимальовують чорний прямокутник. Розвертаюся. В небо, мов спалах пожежі, здійнявся промінь прожектора, описав дугу і проклав по майданчику золоту доріжку. Розвертаюся ще раз, намагаючись побачити всі перепони. Цей проміжний аеродром чудово обладнаний для нічної посадки. Зменшую газ і починаю планерувати, немов пірнаю в чорну воду.
Була двадцять третя година за місцевим часом, коли я сів. Вирулюю до прожектора. Там пораються найчемніші в світі офіцери й солдати, — вони то появляються в сліпучому світлі прожектора, то зникають у пітьмі, де вже нічого не розрізниш. Беруть мої документи, починають заправляти літак. за двадцять хвилин усе буде готово.