Ми врятовані: на піску — чиїсь сліди!..
Ми загубили слід роду людського, ми були відрізані від людського племені, ми опинилися самі у всьому світі, немов забуті в час великого переселення, — і ось ми знаходимо на піску чудесний відбиток ноги людини.
— Прево, тут розійшлися двоє...
— А тут став на коліна верблюд...
— А тут...
Проте ми ще не врятовані. Нам не можна чекати. Через кілька годин нам уже не допоможуть. Коли починається кашель, спрага вбиває дуже швидко. А горло у нас...
Але я вірю в цей караван, що розмірено посувається десь у пустелі.
Отож ми рушили далі, і раптом я почув, як десь заспівав півень. Гійоме казав: "Наприкінці я чув, як в Андах співали півні. І поїзди чув..."
Почувши півня, я вмить пригадав розповідь Гійоме і подумав: "Спочатку мене обманювали очі. Звісно, це все від спраги. Ось тепер мене зраджує слух..." Але Прево схопив мене за руку:
— Чули?
— Що?
— Півень!
— Отже... отже...
Отже, це життя, дурнику, певне ж, це — життя...
У мене з'явилась остання галюцинація: я бачив трьох собак, бігли один за одним. Прево нічого не бачив, хоч і дивився туди ж. А бедуїна бачимо обидва і простягаємо до нього руки. Обидва кличемо його щодуху. Обидва сміємося од щастя!
Але наших голосів за тридцять метрів уже не чути. Голосові зв'язки висохли. Ми говоримо між собою зовсім тихо і навіть не помітили цього!
І ось бедуїн з верблюдом, показавшись із-за останнього пагорка, повільно, повільно віддаляється. Можливо, цей чоловік тут сам. Злий демон показав нам його і веде геть...
І ми не можемо бігти!
На дюні появився ще один араб, ми ледве бачимо його в профіль. Репетуємо щосили, але нас ледве чутно. Махаємо руками, і нам здається, що наші сигнали сповнюють ціле небо. А бедуїн усе так же дивиться перед собою.
Та ось помаленьку, не поспішаючи, він трошки обертається. У ту мить, коли він повернеться до нас обличчям, усе збудеться. У ту мить, коли він гляне в нашу сторону — зникне спрага, смерть, міражі. Він ще тільки трошки повернув голову, а світ уже змінився. Самим поворотом голови, самим поглядом своїм він творить життя, і мені здається, що він — як бог...
Це диво... Він іде до нас по піску, мов який бог — по морю...
Араб просто подивився на нас. Поклавши руки нам на плечі, легенько натиснув — і ми скорилися йому. Лежимо на піску. Нема більше ні рас, ні мов, ні каст... Є тільки цей бідний кочовик, що поклав нам на плечі долоні архангела.
Ми чекали, лежачи ниць на піску. І ось ми п'ємо, так само уткнувшись головами в таз, мов телята. Бедуїна лякає наша пожадливість, і він раз у раз відриває нас. Та тільки відпустить — ми знову всім обличчям припадаємо до води.
Вода!
Ти не маєш ні смаку ні кольору ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Ти не просто необхідна для життя : ти і є життя. З тобою в нас розливається таке блаженство, яке не пояснити почуттями. Ти повертаєш нам сили, на які ми вже й не сподівалися. Твоя милість відкриває в нас пересохлі джерела серця.
Ти — найбільше в світі і найменш тривке багатство, ти, така чиста в надрах землі. Можна вмерти біля джерела, якщо в ньому є домішки магнію. Можна вмерти за крок від солоного озера. Можна вмерти і від двох літрів роси, якщо в неї попали якісь солі. Ти не приймаєш домішок, ти не терпиш коли тебе псують, ти — божество, яке так легко наполохати...
Але ти даєш нам безмежно просте щастя
Що ж до тебе, лівійський бедуїне, то хоч ти і урятував нас, але риси твої навічно зітруться в моїй пам'яті. Я не згадаю твого обличчя. Ти — людина, і я бачитиму в тобі всіх людей зразу. Ти ніколи раніше не бачив, але визнав нас. Ти — улюблений брат мій. І тебе я теж впізнаю у кожній людині.
Ти постав переді мною в сяйві шляхетності і доброти, могутній Володар, який може напоїти спраглих. У тобі всі мої друзі і всі вороги йдуть до мене, і в усьому світі в мене вже немає жодного ворога.
VII
ЛЮДИ
1
Знову я торкнувся істини, якої так і не зрозумів. Я думав, що вже пропав, думав, що дійшов межі розпачу, і, не прийнявши його, пізнав спокій. Мені здається, що якраз в такі години і відкриваєш самого себе, знаходиш у собі свого друга. Ніщо не може переважити відчуття душевної повноти, якої ми, самі того не усвідомлюючи, так прагнемо. Бонафу, цей вічний мандрівець, я думаю, знав ту душевну ясність. І Гійоме, загублений в снігах. То як же мені забути, як я лежав, до голови засипаний піском, як мене повільно душила спрага і як раптом під тим зоряним шатром щось зігріло мені душу?
Як розвивати в собі оту, внутрішню свободу? Людина сповнена суперечностей, це відомо. Одному дається певний шматок хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, розбагатівши, перетворюється на скнару. Нащо нам політичні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо, яку саме людину вони виростять. Кого вони породять? Ми ж не худоба для відгодівлі, і коли появляється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження кількох благополучних нікчем.
Ми не вміємо передбачити головного. Кожен знає, якою палкою буває радість, коли її не ждеш. Її не забудеш, за нею тужиш так, що ладен пошкодувати і за нещастям, якщо тільки з ним прийшла та радість. Всім нам траплялося, зустрівши товаришів, з насолодою згадувати про тяжкі випробування.
Що ж ми знаємо, окрім того, що є якісь невідомі умови, котрі викликають до життя всі сили душі? У чому ж істина людини?
Істина — це не те, що всі бачать. Якщо саме на цьому ґрунті, а не на якомусь іншому, апельсинові дерева пускають міцне коріння і щедро родять, то цей ґрунт і є істина для апельсинових дерев. Якщо саме ця, а не якась інша релігія, саме ця культура, ця міра вартості, саме ця форма діяльності дає людині відчути душевну повноту, вивільняє в ній володаря, про якого вона й не підозрювала, то саме ця міра вартостей, саме ця культура, ця форма діяльності і є істиною людини. А логіка? Хай викручується, щоб якось пояснити життя.
В цій книжці я згадав про тих людей, які йшли, підкоряючись, здавалося, непереборному покликанню, які обрали пустелю чи авіацію, як інші обирають монастир; але я не ставлю перед собою мету викликати у вас захоплення насамперед цими людьми. Захоплюватись треба насамперед ґрунтом, що їх виростив.