— До речі, Кінскі має намір відвідати нас,— раптом озвався Ансон.— Я казав тобі про це?
— Ні.
— Я одержав учора листа від нього, але вчора ми не бачились, чи не так? — Ансон добув листа і пильно подивився на Брейда.
Брейд ніяково всміхнувся і взяв листа. Він був короткий. Після звичних ввічливих привітань Кінскі інформував, що приїхав до міста у справах і сподівається відвідати університет наступного понеділка. Буде дуже радий порозмовляти з Ансоном про його книжку, хоча він, Кінскі, напевно не зможе додати чогось істотного, зважаючи на очевидну перевагу Ансона в досвіді та знаннях. Закінчувався лист традиційними побажаннями.
— Йдеться про найближчий понеділок? — запитав Брейд.
— Власне. Я хочу, щоб ти зустрівся з ним. Адже він, як ти знаєш, теж мій учень.— Ансон важко підвівся, сховав листа і взяв свій ціпок.— Я буду в тебе завтра вранці, Брейде.
— Гаразд, Кепе, тільки не забудьте про лекції з питань техніки безпеки.
Брейд глянув на настільний годинник. Добігала одинадцята. Якихось важливих справ до ленчу не передбачалось. Важливіших, ніж та, що нею він збирався зайнятися негайно.
Він спустився вниз і заглянув у лабораторію Чарлза Емета. Той був сам. Роберти Гудх'ю, що працювала у цій самій лабораторії, на місці не було.
— Чарлі,— спокійно звернувся Брейд до аспіранта,— чи не могли б ми зараз трохи порозмовляти?
— Звичайно, професоре Брейд,— охоче погодився Емет.
Вони розташувались за столом Емета. Брейд на обертовому кріслі, Чарлі присунув один із лабораторних стільців.
— Велике нещастя спіткало Ральфа, професоре,— почав Емет, наче відчуваючи, що саме турбує Брейда.
— Так, нещастя справді велике. Але воно стосується всієї кафедри, всіх нас, і мене, звичайно. Саме про це й хотілося б порозмовляти з тобою. Після цього жахливого випадку з Ральфом,— вів далі Брейд,— я, мушу визнати, відчуваю певну провину. Мені соромно, що... що я не знав його краще. Я, напевно, міг би допомагати йому більше. Це стосується, безперечно, і решти моїх аспірантів. Я повинен знати вас краще. І тебе також.
— Але ж, пане професор, я ні на що не скаржуся.— Емет був очевидячки збентежений.— Ми цілком задоволені співпрацею з вами.
— Приємно чути таке від тебе, але це все-таки непокоїть мене. Ось, скажімо, ми вже майже місяць не розмовляли про наслідки твоїх експериментів. У тебе все гаразд? Може, виникли якісь ускладнення?
— Ні, сер. У мене все буде готове на весну. Розділ, присвячений історії розвитку даного напряму досліджень, вже майже готовий. Всю попередню інформацію і вихідні дані я вже маю. Для завершення роботи мені потрібно ще одержати певну кількість дериватів.
— А що ти можеш сказати про Ральфа, Чарлі? Як він ставився до мене? — змінив напрямок розмови Брейд.
— Ну що ж,— Емет старанно відкашлявся,— я не знав його як слід. І навряд чи хтось знав. Він рідко заходив у розмову.
— Але він не любив мене, чи не так? — не відступав Брейд, Емет задумався на хвилину.
— Він нікого не любив. У всякому разі...
Тут він урвав і встав, але Брейд затримав його.
— Зачекай, Чарлі. Ти ж не відповів на моє запитання. Хоча цікавитись цим трохи й запізно, але я все-таки хочу знати — чи він справді не любив мене?
— Що ж, професоре, гадаю, не любив.— Відповідь, по суті, було витиснуто з Емета.
— Але чому? Ти не знаєш? — (Було щось негідне в такому розпитуванні одного аспіранта про другого, і Брейд болісно усвідомлював це. Але він мав знати правду.)
— Оскільки я можу зрозуміти, сер, головна причина в тому, що він був обмежений йолоп.— Тут Емет раптом змінився на лиці.— Ой, це в мене ненароком.
— Не будьмо такими марновірними, часом і про мертвих мусиш казати погане,— зауважив Брейд із серцем.— Все добре треба казати тоді, коли людина жива і може оцінити заслужені слова похвали. Мертві до хвали байдужі. Занадто часто ми керуємося правилом: "Хвала йому, коли він уже мертвий, і ні на мить раніше".
— Одного разу, коли ми балакали про наші факультетські справи, Ральф приєднався до нас, щоправда, тримаючись позад гурту. Йшлося про викладачів, зрештою, таке вам, мабуть, знайоме.
— Так,— підтвердив Брейд, якому раптом виразно згадалися власні студентські часи.
— Хтось добре проперчив Фостера, сказав, що він перетворюється на такого-то й такого-то, інші докинули своє слівце. Коли це втрутився Нойфельд і заявив, що є ще гірший тип викладача, який ніколи навіть не поцікавиться, чи його підопічний ще борсається на поверхні, чи вже пішов на дно. І тут він назвав ваше прізвище, сер.
— Розумію,— відказав Брейд і на мить замислився. Невже Ральф був незадоволений надто великою свободою своїх дій?
Проте Емет ще не закінчив.
— Я ось що хочу ще сказати вам, сер. Часом я спостерігав за Ральфом на ваших семінарах, за тим, як він дивився на вас, надто в останні місяці. І я зауважив дивну річ,— тут Емет раптом замовк.
— Що ж ти зауважив? — Брейд ледве стримував нервовий дрож.— Що саме, Чарлі?
— Я не психолог, професоре, але з його поведінки аж ніяк не випливало, що він не любить вас. Я дійшов висновку, що він боявся вас. Страшенно боявся. Боявся на смерть!
— Боявся мене? — В голосі Брейдовім виразно звучала тривога.— Чому він боявся, Чарлі?
— Повірте, професоре, цього я не знаю. Вони пильно дивились один на одного.
— А ти певний цього, Чарлі? — озвався врешті Брейд.— Я просто приголомшений і мушу з'ясувати, чи мав Ральф якусь причину боятися мене.
Брейд починав відчувати цілковиту безпорадність перед лицем Ральфової смерті та всього, того, що мало до неї дотичність. Щось пояснити в цій справі можна було тільки припустивши, що злочинець він сам. А що злочинців без мотивів не буває, то, напевно, він повинен був мати якийсь мотив. Але який?
З полону цих думок його вирвав Емет, який, почервонівши, сказав:
— Мені не хотілося говорити про це... але якщо ви повинні знати й обіцяєте не розголошувати, від кого дізналися...
— Ну кажи, Чарлі, кажи.
— Як ви вже переконалися, сам я не знаю нічого. Але мені відома особа, яка може щось знати, якщо про це взагалі хоча б щось відомо.
— І хто ж ця особа?
— Роберта, сер.
— Роберта Гудх'ю? — перепитав Брейд, хоча знав, що ніякої іншої Роберти, окрім його аспірантки, на кафедрі нема.