— Зважуй слова!
Брейд підніс слухавку до вуха.
— Добрий вечір, пане професор.
— Алло, Брейд,— почувся в трубці голос керівника кафедри.— Який жах! Я тільки-но довідався про цей випадок.
— Так, сер. Сталося велике нещастя.
— Я майже нічого не знаю про цього хлопця,— правив своєї Літлебі.— Здається, були якісь сумніви, чи можна допускати його до роботи над докторською, зрештою, тепер це вже байдуже. І все-таки я вважаю, що вдача людини неабияк впливає на її долю, приміром, нещасливий випадок у лабораторії неабияк залежить від негативних рис характеру працівника. Відважуся заявити, що психіатри можуть мати найдивніші тлумачення цього, але мені досить спостереження фактів. Ага, чи не могли б ви зайти до мене завтра вранці перед початком занять?
— Звичайно, сер. Можна дізнатися, в якій справі?
— Треба поміркувати над деякими питаннями у зв'язку з цим випадком. Ваша лекція починається о дев'ятій?
— Достеменно так, сер.
— Тоді зустріньмось о пів на дев'яту. Ну що ж, Брейде, тримайтесь. Це так жахливо. Так жахливо.— На половині третього "так жахливо" Літлебі поклав слухавку.
— Чого він викликає тебе? — запитала Доріс, тільки-но Брейд закінчив розмову.— Про що йдеться?
— Цього він не сказав, принаймні конкретно.
Брейд узяв давно вже спорожнілий келих, і йому раптом закортіло знову чогось випити. Але він передумав і спитав:
— Може, під'їмо? Чи ти вже вечеряла?
— Ні,— коротко відповіла Доріс.
Вони мовчки їли салат, і Брейд радів цій німій тиші.
Але голос Доріс таки порушив її.
— Я хочу, щоб ти добре затямив одну річ, Лу.
— Що саме, кохана?
— Я не збираюся чекати й далі. Тебе мусять підвищити ще цього року. Якщо ти зробиш щось таке, що перешкодить цьому, між нами все буде закінчено. Я чекала задосить, Лу, котрий уже рік я в червні не знаходжу собі місця, все жду, чи надійде лист із повідомленням, що тебе залишають на посаді ще на рік. Я вже не витримаю ні одного такого червня.
— Ти справді думаєш, що вони не поновлять зі мною угоди?
— Я взагалі не хочу думати про це. Я хочу мати певність. Адже коли ти станеш ад'юнкт-професором, пролонгація угоди буде автоматичною. А це рівнозначне сталій посаді, чи не так?
— За окремими винятками.
— Отож я хочу, щоб червень, надалі нічого не визначав. Я хочу забути про таке поняття, як фінансовий рік. Я хочу, щоб ти мав сталу посаду.
— Я не можу гарантувати цього, Доріс,— тихо сказав Брейд.
— Ти зіпсуєш усе, якщо розповіси Літлебі чи будь-кому іншому про свої безглузді підозри щодо вбивства. І тоді, Лу...— Вона закліпала очима, немов стримуючи сльози.— Просто я більше не витримаю.
Брейд це не тільки знав. Він цілком поділяв її почуття. Нестатки залишили глибокий слід у його душі. Ще в роки кризи життя постаралось витравити з їхніх сердець відвагу та мужність. Не один рік на їхніх очах батьки та матері провадили боротьбу за виживання. Ще тоді вони пізнали, що таке біда, хоча й не все ще до решти усвідомлювали.
Стала посада була вкрай потрібна, щоб хоч трохи зцілити рани пам'яті. Але чим він міг тут зарадити?
Повільно й акуратно Брейд краяв виделкою листок салати, поділив його на дві частинки, потім на чотири. Врешті озвався:
— Я не можу викинути цієї справи з голови. Не так воно просто, як ти гадаєш. Якщо тут убивство, поліція може кінець кінцем встановити це.
— А ти не втручайся. Принаймні поки все це тебе не торкається.
— Як же воно може не торкатися мене? — Брейд підвівся.— Приготую собі щось випити.
— Будь ласка.
Досить незграбно приготувавши коктейль, він провадив:
— Як ти гадаєш, Доріс, хто може бути вбивцею?
— Не задумувалась. І не збираюся цього робити. Брейд пильно глянув на Доріс з-понад келиха.
— А ти все-таки подумай.
Він чув себе ніяково, змушуючи її повертатись до прикрої теми, однак іншої ради не було.
— Вбивця мав добре знатися на хімії і бути досвідченим експериментатором. Інакше він не зважився б мати діло з ціанідом, не почувався б досить певно. І тоді він, либонь, вибрав би якийсь простіший засіб — револьвер, наприклад, або ніж, чи щось у цьому роді.
— Тобто, ти гадаєш, ніби вбивця — хтось із співробітників кафедри?
— Інакше й бути не може. Адже він мав увійти в лабораторію і підмінити ацетат ціанідом в одній із колб. При Ральфові цього не зробиш. Хоча б тому, що Ральф був хворобливо підозрілий хлопець і нікого не підпускав до свого обладнання; до речі, саме ця його риса була причиною розриву з Ранке. Отже, підміна можлива тільки під час Ральфової відсутності. Але, відлучаючись із лабораторії, навіть на кілька хвилин у бібліотеку, щоб навести довідку, Ральф завжди замикав за собою двері. Я сам бачив не раз. Отже, злочинцем повинна бути особа, що має ключ до лабораторії.
— Ох, знову ці умовисновки! — не витримала Доріс — Нехай ти бачив, як Ральф замикав лабораторію на ключ. Але це зовсім не означає, що він чинив так завжди. Зрештою, він міг просто забути про це. А як і ні, то хіба тільки ключем можна відчинити двері?
— Згоден, якщо допускати найнеможливіше. Але ж ми домовились розглядати найімовірніші варіанти, а не просто можливі. Спробуй глянути на справу очима поліції. Так от, вони шукатимуть того, хто мав ключі; того, хто був утаємничений в Ральфові експерименти, знав, де він тримав колби з ацетатом, тощо. І не забудь, що підміну зроблено тільки в одній колбі.
— Чому? — не збагнула Доріс.
— Бо злочинець знав Ральфову скрупульозність і був певен, що Ральф братиме колби, починаючи зліва, і що проводиметься тільки один експеримент щодня. Тож колбою з отрутою аспірант скористається саме в четвер, коли буде в лабораторії сам: його напарник цього дня проводитиме заняття зі студентами. І ціанід зробить своє діло, не загрожуючи безпеці інших. Чи не здається тобі тепер, що вбивця почувався в лабораторії, як риба у воді?
— До чого ти ведеш, Лу?
— До того, що в поліції теж розмірковують над усіма цими моментами і шукатимуть того, хто найкраще вписується в картину.
— І хто ж це?
— Хто? Як ти гадаєш, чому я вівся так обережно з поліцією і уникав навіть натяку на ці речі? — Брейд кілька разів відсьорбнув з келиха і раптом вихилив його одним духом.— Бо це я, моя кохана! Я та особа, що найкраще вписується в усі ці обставини і факти. Саме я — єдиний і найімовірніший підозрілій.