Нічний сторож стрибнув на велосипед, але на радощах схибив, прелетів через сідло і впав на сніг.
— Дуже забилися? — запитала його Фея.
— Анітрохи! Це все з радощів, — пояснив сторож. Попрощавшися з Франческо, він шанобливо поцілував Феїну ручку (повага, якої заслуговує лише велика синьйора!) і швидко погнав велосипеда додому.
— Симпатичний синьйор! — зауважила Фея, глянувши на руку, яку поцілував сторож. — Знає, як поводитися із справжньою синьйорою…
Другою рукою вона міцно тримала спітнілу від хвилювання руку Франческо. Як бачимо, не така вже й лиха була ця Фея: адже це вона визволила бідного хлопця і зараз вела його містом, мов рідна турботлива бабуся!
Служниця Тереза очам своїм не повірила, побачивши на порозі Фею з Франческо. Вона хутко приготувала третю чашку кави і дістала з шафи скляну вазу з сухим давнім печивом. Воно було тверде, як цемент, але зуби Франческо були міцніші: він хрумав печиво, аж поки у вазі не лишилося й крихти.
— Дивилася я на тебе, як ти хрумав сухе печиво, і мені аж заздрісно ставало, от би мені твої зуби! — промовила, зітхаючи, Фея.
Франческо, усміхаючись, дивився на неї. Потім підвівся і промовив:
— Треба йти додому, а то мама, певно, вже хвилюється!
Фея почухала за вухом.
— Не хотілося б пускати тебе з порожніми руками, — промовила вона, — але в крамниці хоч підпали — жодної тобі іграшки. Залишилися хіба одні миші. Знаю: тобі подобався той прекрасний електричний поїзд — Голуба Стріла. Проте куди вона поділася — сама не знаю.
— Не турбуйтеся, будь ласка! — відповів, посміхаючись, Франческо. — У мене нема часу гратися, ви ж знаєте, що я працюю. Зранку продаю газети, а вечорами — карамельки в одному кінотеатрі.
— Слухай-но! — промовила Фея, якій сяйнула раптом геніальна думка. — А знаєш що? Я вже давненько шукаю собі помічника в крамницю. Мені треба такого, щоб й іграшкам давав лад, і відповідав на листи покупців, і гроші міг порахувати. Щиро кажучи, я вже стала недобачати, та й сил уже тих нема, що колись були. Хочеш стати моїм прикажчиком?
У Франческо з радощів аж дух захопило.
— Прикажчиком Феї! — вигукнув радісно хлопець.
— Прикажчиком у магазині, звичайно, — відповіла Фея. — Не думай, що я тебе посилатиму на мітлі розвозити подарунки дітям. Цього не буде.
Франческо глянув довкола — якою гарною здалася йому зараз крамниця, дарма що вітрина стояла порожня, а на полицях валявся тільки грубий папір та картонні коробки з-під іграшок.
— На цій роботі не обморозиш рук, — жартома додав Франческо, показуючи Феї свої червоні, спухлі від морозу пальці. — Та й газети краще самому читати, ніж комусь продавати.
— Отже, згода? — востаннє запитала Фея. — Тоді з завтрашнього дня ставай до роботи.
Франческо подякував і розпрощався з Феєю. Він чемно вклонився і служниці, яка в душі трошки заздрила хлопцю, бо тепер Феїне довір'я треба було ділити з ним. Та тільки вона подивилася на Франческо, у його щирі, довірливі очі, як це почуття одразу зникло, і на обличчі старої служниці засяяла усмішка.
— Почекай-но! — гукнула' Фея. — Зараз я викличу візника, а то ще застудишся. Ти ж тепер у мене на службі.
Візок! Чудова річ! Кілька разів Франческо їхав візком, тільки, звичайно, ззаду, причаївшись і пригнувшись, щоб візник, бува, не помітив та не потяг батогом. А зараз він зручно вмостився на м'якому шкіряному сидінні, над яким було напнуто від дощу та снігу чорний шкіряний каптур. Візник закутав ноги Франческо товстим теплим килимом, сів на своє місце і цьвохнув батогом. Кінь підтюпцем рушив по бруку.
"От шкода, що нікого нема на вулиці! — міркував собі Франческо, поглядаючи на небо, що ледь-ледь починало сіріти. — Ніхто й не бачитиме, як я їду у візку. Але вже коли приїду додому, то не злізу, поки не викличу маму та братиків. Вони підійдуть до вікна і побачать мене у візку. Ото здивуються. Певно, очам своїм не повірять".
Тим часом у Франческо повіки все важчали й важчали. Незабаром хлопчик міцно заснув, заколисаний легеньким похитуванням візка, що м'яко котився по пухкому снігу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Курдуплик хоче вмерти
Курдуплик поворухнувся.
"Поки я ще рухаюсь, — вирішив собачка, — то чого б це я мав замерзати під дверима порожнього будинку. Чув я, ніби є собаки, які вмирають на могилі свого хазяїна, але у мене ще й хазяїна нема, і цей будинок не могила. Краще розімну я трохи свої замерзлі лапи…"
Курдуплик спробував був помахати хвостом, але йому ледве-ледве пощастило тільки ворухнути ним, бо хвіст обмерз з усіх боків. Потім песик сунув ніс у сніг (він чув колись, ніби так можна зігрітись), обтрусив сніг зі спини і побіг. Куди? А чи не все одно куди? Не завжди собаки знають, куди вони біжать, навіть справжні собаки. А що вже казати про нашого Курдуплика, іграшкового цуцика?
Курдуплик никав, мов неприкаяний, по місту, тікаючи від трамваїв, що гналися за ним, і минаючи калюжі.
Одного разу песик побачив своє відображення у вітрині.
"Гм… дивно, — подумав він. — Можна сказати, що я просто виріс. Якесь чудо та й годі! Простояв цілий рік У вітрині Феї і хоч би тобі на один сантиметр підріс. А тут за кілька годин просто себе не впізнаєш".
Пробігаючи повз бронзовий Пам'ятник, Курдуплик був озвався до нього (гавкати по-собачому він ще не вмів, як ви вже знаєте). За ніч випало стільки снігу, що ні бороди, ні вусів Старого Патріота не стало видно. Кінь також стояв під важкою сніговою ковдрою. Ніхто не відповів Курдупликові. Пам'ятник навіть не поворухнувся. — Бідний собачка постояв-постояв, нетерпляче й допитливо поглядаючи вгору, та незабаром мусив тікати, бо раптом з гриви коня зсунулася ціла кучугура снігу і влаштувала Курдупликові холодний душ, зовсім не потрібний песику.
Раптом позад нього теленькнув дзвінок. Курдуплик оглянувся: прямо на нього їхав на велосипеді розсильний з великим ящиком за плечима. Курдуплик шмигнув у найближчий під'їзд і там зачекав, поки велосипедист проїхав. Треба сказати, що наш песик взагалі не дуже довіряв людям. Адже він був такий дикий, як вовк, бо досі зовсім ще не жив серед людей. Щоправда, справжнім вовком з темного лісу цуцик не був, але все ж таки він був дикий. Курдуплик починав нудити світом. Йому раптом дуже закортіло побалакати з ким-небудь. Бо хіба ж можна жити без друзів, без товаришів?