Гей, пташе, пташе, соловею мій!
Защебечи пісень хоч бур'янині,
бо страшно сумно на плянеті цій
мені у нечуванній самотині...
Бо вроду казку знов на манівці
гурти тягли в базарній хуртовині,
вона ж перекрутивши мотузок,
згубила, утікаючи, вінок. Вік — друкарський; ми звикли уявляти поему на вигляд книжки; але в творчості Т. Осьмачки багато можна зрозуміти, коли вернемося до прадавнього уявлення про поему, як велику пісню.
Він здобув могутні ефекти поетичности з суворого образного вислову, звичного для нашої мовної стихії; ставив мету:
"... з пісень міцнити діядему незнаній казці, що пішла в світи".
А в душі — "туга, як безодня"; замість "макового цвіту", навколо — "горличина кров".
Він романтик; задовольняється тільки надзвичайними видивами, що викликає уява: далеко від сучасности на чотирьох світових сторонах, йому зовсім неприйнятної. Круг справжніх цінностей для його поезії складається над теперішністю. Бо тут лише суєта, кривда, насильство, і в октавах відгуки на них пов'язані з лютістю і відчаєм.
Згострено, з нестримною енергією, Т. Осьмачка окреслює злі сили буття і виспівує їм проклін. Головна особа його лірики — він сам, хто прибирає різні вигляди. Його поезія обертається в безумний вопль на руїнах українського села і духовного світу, побудованого за довгі століття. Строфи звучать, як єреміяда вражаючої сили; як оскарга від людини, що домагається тільки "правди святої" на землі; як плач і ридання коло стін українського Єрусалиму.
В III частині відбувається діялог поета і кесаря, що протиставляється юрбі...
"де я замру, там і вона не рушить,
а де чадить, то там і я горю,
і бачу, як у космосі ворушить
та наша правда кождую зорю.
Але від істини самої мусить
загинути мистецтво, говорю,
і через те спирайтеся, поети,
ще ї на силу, що дають баґнети". В поемі вся пригода героя шириться, як канва для зображення трагічного перелому.
Руйнуються добрі, розумні відносини між людьми, витворені за тисячоліття; обсипається в душах, як цвіт на скалічених бурею деревах, доброзичливість, щирість, дружба, спочуття. Світ стає страшною пустелею для здичавілих душ, і про перехід до такого стану розповідає Т. Осьмачка, наповнюючи сюжет непочислимими враженнями з українського дня.
Компонує епізоди, повні життьового блиску; сцени стражденні; пісні з прикметою геніяльности, хоч поруч строїть картини з відпечатком дерев'янкуватости, силуваности і штучности. Життєвість і мертвотність так поєднано, що в мистецьких віддзеркаленнях життя з'являється найрізкіший контраст, до глибини проймаючи і їх, і сам характер виконання.
Тісно зближалися явища, при яких дерев'яніє почуття поета, і явища, повні принадности, якраз — в українській дійсності того часу, коли відкривається тема "Поета". Хід розповіді нагадує наплив від самого життя: рушаючи через твір Т. Осьмачки, перетворюється в течію поезії: бо можна сказати, так велить характерник.
Авґсбурґ 1947