Лунає дзвін…
Що день – то дневі брат…
Хатки погорблені
З підмоклими очима,
Немов бабусі йдуть на прощу мимо,
Чи то на поле
Колоски збирать.
Нехай ідуть…
Нехай ідуть старі,
Хай молитовно десь
Несуть печаль на плечах.
Куди?
Куди ж їх виряжають дзвонарі?
У землю вмерзли пелени старечі.
Не зрушить їх…
А стріхи, як слова,
А стріхи, як відчай,
В німих снігах чорніють…
Надходить ніч,
Хоронить, залива…
Даремно там хтось вогником кива,
Конає в передсмертній
Агонії.
Та інколи
Здіймають стріхи крик
(То крик по-їхньому:
У ній погребно вити)
І вишкіряться в мряку та вітри
Жаданням вічним: –
Мучитись, а жити.
Нехай шпує ,
Нехай сніги одні,
Нехай і ніч, нехай і небезпека…
Піють півні.
Ти ж чуй:
Піють півні!..
Далеко десь,
Далеко…
І буде ранок…
Так. І знову те ж.
Лиш зрідка сонечко
Зануду помережить,
Збудує золота барвисту казку-вежу…
Та тільки вежу ту
Руками не візьмеш.
І все скрипить той журавель старий.
Для других вічно
Сходить синім скрипом.
А втім,
краса і тут, повір, –
Палаци…вежі…–
То хребти борів,
А журавель….– то ботики на рипах.
Давно, давно,
Відколи знаю я, –
Тут більше розпачів,
Аніж тепла і сміху.
Які ж ви сірі…
О, які то стріхи.
Яка ти вбога,
Слобода моя! –
То тільки десь
Чекає мить така,
Коли і ти,
Пошарпана без міри,
Оновишся
І за свою офіру
Підеш новим шляхом в віках.
1928
журнал "Глобус"—1928—№5
КЛЮЧЕМ, ЯК ЖУРАВЛІ...
Ключем, як журавлі,
пірвались рідні хати
Туди,
де на мечі багрянім
стигне день...
Виходить мряка з мли
на чорні ріллі спати
І по стерні
зажурена
бреде.
Догнати ластівку...
Догнати сонце славне...
Спинити ніч,
спинити мряку,
сни...
Яка важка рілля, —
які липкі тумани.
Які тупі,
гнітючі ,
очі далини.
Верба похила
ген
межи шляхами
З криницею жде гостя, —
та дарма, —
Ніде нікого...
Там, за могилками
Димар
осінні хмари перейма.
Як журавлі,
далеко рідні хати...
І ріллі слухають
з імли далекі дзвони,
А вечір
тягне крила
мокрі, кострубаті,
А на полях
ляга мутний
осінній сон.
1927 Р.
***
Як крик з могил Печори,
Як зойки з Колими,
Серед нужди і горя
На світ родились ми.
Відповідай!..
Гартований ударом
В сльозах душі й її пекельному вогні,-
Всім Каїнам,
Хамам,
Всім Юдам і рідні,
Всім ворогам твоїм й самому Сатані
За честь Вітчизни, топтану в багні,
Відповідай
Своїм страшним ударом.
ПІСЕНЬКА ДІ-ПІ
Малесеньку горилу
Піймали в Сомалі
І привезли без стилю
(Як возять взагалі
Малесеньку горилу,
Гей, родом з Сомалі).
І привезли у Харків —
Смішні говоруни —
В найбільший з зоопарків
Чужої сторони,
В найкращий ніби Харків.
Такі балакуни!
А в Харкові й каміння,
І вітер гомінкий,
І сонячне проміння,
І місяць не такий.
І квіти, і дерева,
І в Лопані* вода,
І над водою мева —
Не так все вигляда.
Та вітер той немилий
І сонечко чуже —
Усе, усе горилу
Маленьку береже.
Горилі ж все байдуже —
І ласка та вотще,
І мева та не кружить,
І Лопань не тече.
Горила гірко плаче
Та й тужить взагалі,
І в снах тікає наче
В далеке Сомалі...
Так, як і ти, юначе,
З чужої десь землі.
ЧОГО РИДАЄШ?
Чого ж ти ридаєш, такий бородатий,
Такий от, такий бородатий?
Такий от лисий, такий пихатий
І такий от, такий горлатий?!
Я знаю, ти плачеш, бо не можеш продати
Того, що давно встиг продати.
Чого ж ти ридаєш, такий героїчний,
Такий от... Такий героїчний?!
Такий хоробрий, такий величний,
Ну словом, такий героїчний?!
Я знаю! Ти плачеш, бо голий став нагло,
А голий — ти є безличний.
Чого ж ти ридаєш, такий от гожий,
Такий от святий та Божий?!
Такий найліпший, такий от найкращий,
Такий ні на кого не схожий?!
Я знаю,— ти плачеш, бо ти таки справді,
Справді,— "святий та Божий".
Чого ж ти ридаєш, такий непомітний,
Такий от... такий непомітний?!
Такий от сердечний, такий привітний
І ніжний такий, тендітний?!
Я знаю...
Ти плачеш, що віру втратив,
Що світ цей такий безпросвітний.
ПЛАЧ ПО "НЕОКЛАСИКАХ"
Ніяк не виберуть тему поети,
А критики для них ім'я...
Вітчизно ж моя, де ти?!
Де ж ти, Вітчизно моя?!
Ніяк не вгляджу тебе в обличчя
За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою.
Пророки твої — то не розум сторіччя,
А якийсь "Мартин з балабайкою".
1948 р., Новий Ульм
СУПЕРПАТРІОТИ
Утікавши на край світу,
Ми — герої немалі —
Врятували Ярослава
З української землі.
Поуз Канів ішла траса,
Ми журилися зело:
Врятували б і Тараса,
Так лопати не було.
СОСНИ ШУМЛЯТЬ
Сосни шумлять, і дроти гудуть,
І дощ накрапає — так, ніби й вдома.
Лиш серце щемить, мов на страту ведуть,
І щелепи зводить страшна оскома.
Оскома від лицарів, оскома від фраз,
Оскома від буйного патріотизму.
І хочеться нагло крикнуть не раз,
Втрачаючи в громі безглуздих фраз
Заткану димом Вітчизну:
— Стійте, обманщики, мавпи й папуги!
Тамтарарамщики і калатали!
Щоб вам заціпило від тої осуги,
Мо' б, ви нарешті брехать перестали?!
Серцем подлі і розумом ниці,
Братоубійники і словоблуди!
Боже! Боже, який же вогонь загориться
Від того Каїна і Іуди?!
Він звик підглядати за вами ревно
У дірочку у замочку,
Він звик оклепати вас скрізь і напевно,
Всім охранкам даючи "відомість точну".
По Сі-ай-Сі, як колись по гестапах,
Він влаштувався, не давши маху,
І тепер там тягає по всіх етапах
Ваше ім'я, немов костомаху.
Це ж він, бруднющий, з ентузіазмом
Хоче гортати вам душу й білизну,
Це ж він при тому кричить до спазми
Про Бога і про Вітчизну.
Це ж він шукає завжди нагоди
Цвісти крикливим таким розмаєм,
У бубни б'є і в "сурму" виводить,
І жовчю своєю ваш зір заливає.
Господи Боже! Та скільки ж можна?!
І де ж той грім, що пророчила мати?!
Щоб змів, щоб знищив, щоб геть розгаратав
Цей рід безумного Герострата?!
Та підлих не сіють і не орють,
І Юди родяться, річ відома...
Сосни шумлять, і дроти гудуть,
І дощ накрапає —
так, ніби й вдома.
Я БАЧИВ СВІТ...
1
Я бачив світ — як Великодній ранок:
Велике сонце запалило небо
І радісно кричить в тім сонці одуд;
В свічадо вод вдивляються тополі
Замріяно серед левад блакитних;
По берегах пишаються кульбаби
І ряст крізь лист торішній лиловіє
Межи тернами, а терни димляться
Невинно чистим, білим-білим квітом.
Благословенний світ — неспізнаний, прекрасний,
Казковий, таємничий Світ!
До болю бажаний,
хвилюючий до крику.
II
Я бачив світ за ґратами тюремними...
(до божевілля любий).