7
Нікчемні крадії з Алігієрі.
Ну як то може отакий поет
В таку епоху кропати сонет,
Від світу втікши й защіпнувши двері?!
Великий Данте, бач, писав не на папері,
Він Беатріче виспівав, та то був не сонет.
Крапками, бач, не вмів орудовать поет,
Тож треба виправить, навчить його манері.
І от наш маг дописує, сюсюкає й воркоче,—
Він Беатріче Дантову домалювати хоче.
І не впізнати вже її, обслиненої тричі,
Тії прекрасної чужої Беатріче.
Своя ж... Та що ви, що ви! Чорта з два,—
Вона подібна в магів до медузи.
О ви, піїти! О жерці чужої музи!
Де ж ваша власна муза?
Нежива...
8
А ваша власна муза нежива.
Паперу тонни списано, атраменту цистерни.
І нагромаджено писань стіжки модерні
Аж-но йде обертом, читавши, голова.
Та в тих писаннях лиш "поезії дива"*,
Конкістадори, каравелі і таверни,
Еллади древньої усі боги химерні,
Усе, що хочете, й премудрість найнова
Про "суєту суєт"...
Ну, словом, див сувої!
І все те без вогню, без іскорки живої.
Маразмом старости повиті стоси рим
А ля Зеров, чи Рильський той Максим,—
Поезія дезерції від світу в "ранню осінь",
У "Синю далечінь", в "Захмарні журавлі"...
І ждуть-пождуть Марію всі — немає й досі,
Втопилася в атраментній імлі.
9
Втопилася в атраментній імлі.
Маріє! О Маріє! Сестро й нене!
Прекрасна Беатріче з Бористену!
Куди пішла і де сліди твої?!
На плутаних стежках через чужі краї
Ідеш, зацькована і зраджена своїми,
Бичем страшним посічена, йдеш мимо,
Закривши лиця божеські свої.
І не взнає ніхто тебе. Й ніхто тебе не кличе.
Геть одвертаються жерці чужої Беатріче,—
Для них повія ти, вони тебе кленуть
І "бурою блювотиною" звуть.
Кастрати! Фольксдойчери! Юберлюди.
Безносі євнухи, не здібні ні любить,
Ані страждать, ні серцем пломеніть,
Чужих коханок немічні приблуди.
10
Перепрошаю: "немічні співці"
(Щоб не грішити супроти канону,
Щоб не порвавсь вінок — нехай нас Бог боронить!
Ми повертаємо назад два слова ці).
І йдуть вони. Й ведуть на манівці
Усіх і вся, "як бранців до полону",
У "вимріяний світ", за димову заслону
Химер придуркуватих, ніби мудреці.
Женіть їх геть! Женіть з душі й парнасу!
Геть облупіть сапатого Пегаса
І барабан зробіть! І бийте стільки сили,
Щоб всі боги чужі до чорта полетіли.
Геть розженіть! А далі — з сили всеї
Сурміть! Зовіть! Крізь клекіт гроз і бур
Ведіть до бою з'єднаних, як мур,
Героїв і мужів нової одіссеї.
11
Отут би й крапка. Так — канон!
Ну, він мене й доїхав!
А ще лиш піввінка. Але не скажем "нас",
Бо цим вінком вінчати мушу вас,
То треба доробити вам на втіху.
Однак... Та що я — раб?! Та ну його до лиха!
Пощо труджусь? Пощо марную час?
І піввінка цілком влаштує вас,
Бо цілого не витримає жоден карк.
Для сміху
Я вечір потрудивсь і маю тут кінчати,
Бо цілого вінка не знаю де подіти.
Коли на вас надіти — (він) вас розчавить вмить,
А вам ще треба жить, щось думати й робить.
Тож вас шкодуючи, кінчаю.
Все. Пока.
З вас вистачить на гурт і піввінка.
Братислава, "Нова Доба", 15.VIII 1944 р.
Любі Х.
Розцвіла б в оранжереї —
Не було б потіхи з неї,—
Та вона в боях зросла,
В буревіях розцвіла,—
Через те вона і люба,
Ця дівчина наша Люба.
7 січня 1945 р., в Братиславі
Крім дати і місця написання, в чернетці є уточнення: "в редакції часопису "Нова доба", під час різдвяної вечері недавно ще партизанської молоді".
З Парагваю до Одеси
Відпливають пароплави,
А з Мюнхену відлітають
Літаки на Парагвай.
Поспішають на Одесу
Павіани і горили,
А за ними гірко плачуть
Дрібні мавпи й какаду,
Та з Мюнхену поспішають
Розважати їх "герої"
І сміються, і глаголять,
І співають на ходу.
То спішать до Парагваю
Віршомази і "повстанці",
І "пророки" —
за морями
Вони бавитимуть мавп.
ПАРАЛЕЛІ
З Гонолулу до Одеси
Відлітають альбатроси,
А з Мюнхену в Гонолулу
Відлітають паничі.
Альбатроси, як матроси,
Хоч ніхто їх і не просить,
На Одесу йшли крізь просинь,
Хвилю крилами б'ючи.
Йшли морями, небесами,
Над горами й островами
Гнали вдень і уночі...
Поспішали, як на месу,
Бо летіли на Одесу,
Бо летіли крізь туман
На Дністровий лиман.
А з Мюнхену в Гонолулу —
"Пане сотник, чи ви чули?!"
Пане сотник, чи ви чули,
Чи ви бачили той рух?
Грім традиції і дух?!!
Чув, бодай би я оглух!
ВІД'ЇЖДЖАЮТЬ МАВПИ НА ОДЕСУ
Від'їжджають мавпи на Одесу
З Уругваю,
А за ними гірко плачуть
Какаду.
А з Мюнхену десь до Уругваю
Поспішають
Завойовники, чубами предків
Мають,
"Славних прадідів великих"
Прославляють,
"Гімном небо потрясають"
На ходу.
Павіани, шимпанзе й горилі
Гірко тужать,
Пароплавами пливуть десь
На чужину.
"Запорожці" літаками
Браво кружать,
За Вітчизну один одного
Паплюжать,
В Уругваї будувати хочуть дуже —
Ох і дуже —
Україну.
В Україні ж сохне стара мати,
Сохне, дожидає —
У віконце виглядає
Раним-рано:
Ой немає наших славних "запорожців",
Ой немає,
Тільки до Одеси — то не військо не "визвольне"
Прибуває,—
То невільники — горили, шимпанзе
І павіани.
В Уругваї, в Уругваї нова радість стала,
Уже стала!
І не плачуть, вже сміються какаду.
А в Одесі, а в Одесі мати плакать
Перестала,—
"Мабуть, так судилось на роду".
Гей, в Одесі вийшли гості з моря,
Вийшли з хвилі
Та й будують Україну
Аж по Харків;
Розважають діток такі добрі,
Такі милі,
Такі славні, такі любі шимпанзе
Й горили...
І ночами тяжко плачуть
У безсиллі —
В Уругвай у снах тікають
З зоопарків.
Відпливають каравели
До Венесуели...
Чом же, чом же ви, славні віршомази,
Стали невеселі?
Чи не ви ж благали Бога,
Скільки було змога,
Про мандрівку по золоте руно.
І тепер вам
Стелиться дорога.
Шлях казковий через гори,
Через синє море...
Стали, стали мрії ваші дійсністю:
Ви — конкістадори!
Бийте ж, бийте в барабани,
Гупайте в тимпани:
Бути вам Кортезами не в віршах, а на ділі
Бог призначив, пане!
Відпливають каравели
До Венесуели...
Ну чого ж ви, славні віршомази,
Стали невеселі!?
ВІД МАКЦАБІВСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ –
ДО УНРАДІВСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ
Він ліз без мила... (ах, приємно!)
І тіг усіх у прірву ту.
Він навіть мзду приймав таємно,
Щоб видавать свою "Мету",
Комбінував, трудивсь, як раб,—
Робив для дяді полуКЦАБ.
І все завів би до кагли,
Та добрі люди не дали.
Ой, добрі люди не дали —
"Великі плани" поламали,
Води на тім'я налили
І в хлопця забавки забрали,