Леся гостро вдивляється в нього: правду каже чи змушений правдоподібно брехати перед її рішучістю? Дійсно, ця розмова з нею, видно, стомлює його дуже, аж дрібні краплинки поту виступили над бровами.
— Добре. Я згодна піти собі. Але з умовою, що коло вас буде людина, яку ви любите і якій вірите. Дайте мені адресу тієї... жінки, про яку ви мені колись казали, я поїду й привезу її сюди. Тільки їй одній я можу довірити вас.
По всьому лиці Гунявого, в заплющених очах, на синіх і зеленкуватих плямах, по схилах сірого носа пробігає виразний дивний усміх. Не то радости чи ніжности, а не то іронії, не то гіркости. І відразу ж гасне, як останній слабесенький промінь сонця на вершечку дерева. І знову втомна мертвість. Але вуса рухаються і крізь них капають слова:
— Мені нічиєї допомоги не треба. Я прошу тільки залишити мене самого.
Леся рішуче бере чашку в руку: значить, усе неправда.
— В такому разі, пане Кавуненку, я мушу виконати свій обов'язок. Прошу пити молоко. Пане Кавуненку, я вас прошу пити молоко! Чуєте?.. Ні? Ну, я мушу вжити сили.
Леся ставить чашку на столик і твердо й швидко йде до кухні. Уздовж неї від одного до другого кутка для чогось натягнена шворка. Леся похапцем відв'язує її й повертається в ательє. Дві пари очей, мертвяка й собаки, зустрічають її пильним поглядом.
Леся підходить до канапи, обережно відставляє набік столик з закусками, потім просуває руку з кінцем шворки між тілом і ліктем Гунявого й перев'язує руку. Робить мовчки, діловито, не хапаючися, тільки суворо зібравши з обох боків перенісся брови.
Гунявий скоса слідкує за нею білими щілинами баньок. Коли вона, зайшовши ззаду, ніжно однією рукою підводить його спину, а другою протягає під нею шворку, Квітка раптом привстає й починає загрозливо гарчати. Гунявий злегка повертає до неї голову й хрипить:
— Тихо, Квітко! Ляж! Ляж, Квітко!
Квітка повертає до нього голову, немов дивуючися з такого наказу, але покірно лягає й чуйно кладе голову на лапи, не перестаючи пильнувати за Лесею. А Гунявий знову заплющує очі й немов у забутті хитається від вовту-зення Лесі із шворкою під його спиною, неначе навіть сам допомагає їй тим, що тримає спину горбом. І коли голова Лесі торкається його голови, він на мить розплющує очі, як від болю під час операції. Хвору руку Леся старається зав'язати якомога обережніше. Нарешті мертвяк зв'язаний.
— Пане Кавуненку! Я мусітиму зараз розщіплювати ножем вам зуби і вливати молоко. Я вас можу поранити. Взагалі, це тяжко і вам, і мені. Але я не відступлюся, як собі хочете. Коли сама не зможу, кажу, покличу консьєржку, лікаря, поліцію. Так чи інакше ви мусітимете їсти. Можете мені більше нічого не казати, я нічого більше слухати не буду. Але пийте й їжте самі, або я силою примушу вас це зробити.
Гунявий мовчить.
— Чуєте, пане Кавуненку? Востаннє питаю. Кажіть... Гунявий широко, з одчаєм і мукою, розплющує очі,
ввесь скривившися болючою, дитяче-плаксивою гримасою.
— Ах, Боже мій! Та ви мені страшенно шкодите, а не допомагаєте! Ви не знаєте, як ви шкодите!.. Ну, мені... треба це, треба! Ще п'ять днів. Я сам кину. П'ять днів.
Леся часто, довго, без перерви крутить головою, не хотячи нічого слухати.
— Ні одного дня, ні однієї години! Пийте!
Гунявий опадає, заплющує очі й погасло, безживно шепоче:
— Розв'яжіть руки.
Розв'язується шворка швидше й легше. І з нею розв'язуються й суворі вузлики брів Лесі. Вона діловито, заклопотано, як нормально хворій людині, підносить Гунявому чашку з молоком до уст, сівши коло нього й однією рукою обнявши за голову й підтримуючи її.
І Гунявому, і їй страшенно незручно. Простіше було б йому взяти в свою руку чашку й пити. Але ні він, ні вона незручносте не помічають. Заплющивши очі, Гунявий покірно ковтає гаряче молоко, покірно робить павзи, коли Леся наказує, покірно знову п'є. Ліва рука Лесі, що підтримує голову, вже починає тремтіти від утоми, але ні він, ні вона не помічають цього.
Коли молоко кінчається, Леся обережно спускає голову на подушку й з чашкою в руці швидко йде до глечика. А Гунявий скоса слідкує за нею покірними очима, зразу заплющивши їх, коли вона повертається.
— Ви повинні випити все молоко. З павзами.
Квітка знизу, повернувши до них голову, не зводить очей з цих двох голів, що мовчки прихилилися одна до одної й майже не рухаються.
І от Лесі здається, що лице Гунявого вже не таке мертве, що чим далі, то вже якась теплість, навіть немов би вираз насолоди, чи раювання проступає десь біля очей.
— Так. Молоко — все. Тепер ви повинні спочити, заснути, а потім попоїсти чогось твердішого. Я зроблю вам яєшню... Прошу, прошу, ніяких більше розмов! Та лямпа на підставці, в тому кутку, функціонує? Добре, я засвічу її й погашу тут світло. Спіть. Квітка годована? Добре, нехай лежить тут. Спіть довго й добре.
Леся виключає світло посеред хати й засвічує лямпу в кутку. Рухається вона безшумно, легко й певно. Вузол волосся збився на плече, і Леся покищо тільки відкидає його плечем на спину. Накинувши манто, вона бере глечик консьєржки, тихенько відмикає двері, виймає ключ і знову замикає так само, як і перший раз.
Але по яйця, масло й молоко вона тепер іде сама, — хто його зна, чи купить консьєржка все свіже. От тільки чия фотографія під подушкою? Хоч би тільки раз глянути на ту. Може ж і не Соня, а зовсім якась невідома. Чи, може, то не коханої, а батька або матері?
Ліва рука, що підтримувала голову, солодко ниє від утоми, чи чого іншого. А в усьому тілі — дивна легкість, піднесеність, співучий ритм.
Гунявий насправді спить і не чує приходу Лесі. Вона відносить усі закупки до кухні, роздягається й сідає у фотель під лямпою, узявши в руки якусь французьку книжку. Тепер ательє не так б'є в очі своєю обстановою та крикливими малюнками. В пітьмі, на другому кінці кімнати, яснішою за канапу довгою плямою видно тіло Гунявого, а біля канапи на підлозі темну купу собаки.
Леся водить очима по рядках книги, навіть сторінки перегортає, дійшовши донизу, але нічого не розуміє. В коридорі часом з гупом та галасом проходять пожильці. Тоді Леся неспокійно дивиться на пляму тіла на канапі, чи не рухається. Ні, лежить непорушно.