Вона аж підводиться й непорозуміло, з жахом вдивляється в це абсолютно неподібне лице. І от воно, це лице, стиха розсуває, як віконниці, повіки й мовчки, просто в лице їй, дивляться опуклі, тьмяно-блискучі очі. І Боже, який жалюгідний, кривий і простий-простий усміх!
— Не вірите ще й досі?
Леся глибоко, з дрижанням зідхає:
— Вірю...
І сідає у свій фотель, не зводячи очей з цього страшного й жалісного обличчя.
— Я вірю... Але... можна вас ще спитати?
Дивно, тепер, коли вона знає, що він — Нестеренко, в неї нема тієї владности в тоні, що була до Гунявого й невідомого.
Нестеренко знову болюче морщиться.
— Не треба більше, Ольго Іванівно. Ви все знаєте, щоб повірити й... годі...
Леся стиха крутить головою:
— Насамперед, я нічому не вірю. Тобто тому, що було, вірю. А що тепер є, не вірю. Тепер ви — інший.
Нестеренко заплющує очі й гірко кривить губи усміхом:
— Люди не міняються, Ольго Іванівно. Вони часом замазують гримом свою справжню суть. Коли ж трапляється... якийсь струс, Грим злітає, і люди стають самими собою. Але... про що тут сперечатися? Я розумію, вам гидко й тяжко від мене. Це — нормально й справедливо. Але вам хочеться... загримувати мене. Бо ви самі — чиста, ясна людина й ви почуваєте себе забрудненою. Я розумію. Але...
Леся робить нетерплячий рух і хоче щось сказати, але Нестеренко, не бачачи заплющеними очима її руху, каже далі й вона зупиняється.
— ... але не треба цього, Ольго Іванівно. Підіть краще до своїх і почистьтеся біля них. А мені лишіть хоч свідомість своєї незаґримованости перед вами. І йдіть, прошу, швидше. Не бійтеся, я ніякого самогубства не зроблю. Щоб ви повірили, скажу, що й не хотів себе вбивати голодною смертю, як ви думали. Моє голодування було... тренуванням. Я вирішив їхати на Україну шукати своїх дітей. І трохи готуюся до всяких труднощів, фізичних і моральних. Хочу трошки загартувати себе... навіть проти самого себе. Наскільки це можливе. От і все. Ви не дали мені довести докраю мій іспит. Ну, буду вірити, що якось витримаю.
Нестеренко розплющує очі й злегка повертає лице до Лесі.
— В кожному разі, Ольго Іванівно, людину, що дійсно хоче вбити себе, ніяким чином урятувати не можна. Отже... спасибі й прощайте. Більше я нічого не можу вам сказати й прошу нарешті дати мені вже спокій!
І він з несподіваною й незрозумілою рвучкістю, навіть брутальністю повертається всім тілом до стіни, шарпнувши за собою подушку. Від цього руху фотографія виприскує й падає на підлогу біля лап Квітки.
Леся швидко нагинається й підіймає. Але тієї ж миті Нестеренко різко повертається, простягає до неї руку й з жахом та гнівом кричить!
— Дайте сюди! Дайте сюди! Не дивіться!
Але пізно: Леся дивиться і здивовано бачить, що рамка зовсім порожня й ніякої фотографії в ній немає. Тільки щось біле. І раптом упізнає щось знайоме. Господи, та це ж під склом там її власна хустинка, та сама, що нею вона замотала його поранені пальці! З фіолетовою пасочкою на краях. Вимита, складена вдвоє!
Нестеренко стає на коліна й вириває в неї з рук рамку правою рукою, тримаючи ліву все так само на животі.
А Леся сидить, вирівнена, заціпеніла й широкими очима мовчки дивиться на нього. Нестеренко засуває фотографію під подушку й зиркає на Лесю зляканими, повними сорому й допитливости очима: бачила чи не бачила, зрозуміла чи не зрозуміла?
І бачила, і зрозуміла: цей застиглий вражений погляд. Нестеренко рвучко знову відвертається до стіни й злісно, брутально кричить в неї:
— Прошу вас забиратися геть! Ідіть собі!
Квітка раптом стає на передні лапи і, вишкіривши дрібні, гострі зуби, голосно гарчить. Нестеренко не спиняє її.
— Ідіть, а то я нацькую на вас собаку.
Леся помалу підводиться, нахиляється над ним і починає ніжно, тихо голубити його голову, чоло, плече. Нестеренко заціпеніло застигає.
Але раптом ззаду чується верескливе гавкання, і Квітка з силою стрибає на Лесю. Вхопивши її за сукню, вона з люттю шарпає її назад, мотає головою, гарчить. Чути тріск роздертої матерії.
Леся злякано відхитується від Нестеренка й обертається до Квітки. Розлючені фосфоричні маленькі очі суки вп'ялися в неї, а вишкірені зуби от-от знову ввіп'ються в неї.
Але позаду Лесі чується повний жаху й люті голос:
— Квітко! Цить! Ляж, проклята! Геть! Ах, ти...
Нестеренко схоплюється з ліжка, але, хитнувшися, трохи не падає. Леся підхоплює його й кладе назад на подушку. Квітка злякано, винувато вся згинається, припадає до землі, розплющується.
— Ідіотка паршива! Уб'ю! Укусила вона вас? Укусила?
— Ні, ні, ні трішки. Сукню тільки трохи. Але ви її не лайте. Навпаки — вона ж вас боронила. Ви на мене так кричали, що вона правильно зрозуміла свій обов'язок...
Нестеренко раптом, своїм звичайним рухом, прикладає руку до очей, як засліплений раптовим світлом. Але Леся зараз же відіймає руку його й суворо каже:
— Ну, тепер годі. Вам уже час знову попоїсти. Добре? Але Нестеренко, не розплющуючи очей, крутить головою:
— Ні, почекайте. Краще скажіть: що це було... філантропія, милосердя?
Леся розуміє, про що він питає, але не відразу відповідає.
— Ні, не філантропія й не милосердя.
І жде його погляду, злегка лукаво й ніжно підготувавши посмішку. Нестеренко, дійсно, швидко змахує на неї очима, здивованими й підозрілими: що ж інше може бути до нього?
Леся перестає посміхатися й тихо повторює:
— Ні, не філантропія й не милосердя.
Його очі все ж таки не розуміють, не вірять, не припускають нічого іншого. Леся опускає очі й ще тихіше каже:
— Вас дивує? Але я... давно вас знаю. Ще в Парижі вас не було, а я про вас уже знала. Не про вас, а... Та все одно, про вас таки.
І раптом вона підводить голову й уся, на очах Нестеренка, зразу, дивно, незрозуміло міняється: в лиці з'являється якась загонистість, іронія, жорсткість, на устах — дивний смішок. Нестеренко аж підводиться на лікті, нічого не розуміючи.
— Що, не вірите?
Нестеренко не вірить не словам її, а цій дивній зміні. В чому річ? Чого раптом цей смішок, цей виклик, загонистість, насмішка з нього? І разом з тим — явна напруженість, хвилювання. І він неуважно, аби щось сказати, бурмотить:
— Як же ви могли мене знати? Ольга Іванівна посміхається.