XXXI
Коли ранок дня 7 січня підняв повіки і глипнув, — побачив різдвяне чудо.
Серед білих снігів, обагрених калюжами крові й опоганених грудами вбитих або тяжко покалічених коней, майорів ледяний город.
Вали й палісади, мури і криші обпеклись шкливом гладким, срібно-сяйливим, як на казковому лицарі в казковій кузні викутий панцир. Тільки до ізгибів валів, до щілин частокілля і до вершочків веж вспів притулитися білесенький сніг, надаючи тому і так незвичайному образові ще більшої, якоїсь прямо вже несамовитої принади.
Разом із тим, як сонце з-поза імли виявляло своє зацікавлене обличчя, різдвяна казка набирала щораз більше реальних прикмет, аж коло години 10 рано облилась легкою загравою. І тоді Веприк нагадував зачарований замок, який бачили ми хіба в нашій діточій уяві, розбурханій фантастикою бабусиної казки, замок, весь викутий з ледяної криці, обсипаний алмазом і обжемчужений. Сонце дихнуло на його, він спаленів і займився огнем.
Шведи, замість зі зрозумілою злістю дивитися на город, від котрого перед тижнем відступили і якого вчора ніяк не могли добути, любувалися ним. Навіть Реншільд не сердився, тільки з руки зробив дашок над очима і глядів:
— Гарно. Нагадуються фйорди, коли в тепле полуднє сонце стопить сніги, а ніччю мороз їх ледяним панцирем прикриє.
— Як Альпи після заходу сонця, — додав від себе Гілленкрок. — Сонце зайшло, а вони все ще не хочуть зміняти своєї багряниці на чорну кирею ночі.
— А все ж таки нам треба цей Веприк добути, — рішив король і коло полудня дав знак до приступу.
Почалась антифона гармат, торохтіли мушкети, з луском розривалися ручні бомби. "Бог з нами!" мішалося з "Гур-ра!".
Шведські баталіони йшли руйнувати ту різдвяну казку, котрою недавно тому тішилися, як діти.
Передні ряди несли перед собою в'язанки хворосту і снопи соломи, а то й немолоченого збіжжя, яке у присілках добули. Так захищали себе від куль, а підступивши під твердиню, загачували рови, приставляли до валів драбини і дерлися уверх. Але драбини зісовгувалися по ледянім шкливі і щонайбільші смільчаки летіли коміть головою вниз. На тих, що вспіли вилізти на останній щебель, сипалося каміння, гарячою струєю лився окріп, сокири розчереплювали їм лоби. Хто ж і тую небезпеку минув, ноги собі ломив, бо вали, частоколи і мури, обілляті вечером водою, пообмерзали вночі ледом, гладким, як скло. Від того леду відбивалися кулі шведські і, замість у ворога, влучали в своїх.
Веприка й тепер не здобуто.
Бралося під вечір, як король велів припинити наступ і вдруге післав своїх людей з білою хоругвою у Веприк.
Мручко поїхав з ними.
Король ввічливо, але рішучо писав до команданта, що Веприк взятий буде. За це він ручить своїм королівським словом. Живим удруге від нього не відступить. Але йому жаль команданта і його людей, котрих хоробрість мав нагоду бачити на власні очі. Тому-то, якщо вони пожаліють себе й города, то він забезпечує їм життя та маєток і дозволить вийти з твердині так чесно, як чесно вони її обороняли. А як ні, то поступить з Веприком, як з Батурином москалі. Одного чоловіка живим не лишить.
Командант ще й тепер не міг рішитися. Шотландське розуміння офіцерського обов'язку наказувало йому радше вмерти, ніж здати твердиню. Але ж город і люди? Вони чужі, у них інше розуміння військового діла. До того в городі чимало українців, від котрих годі вимагати, щоб вони були вірні цареві. Може, їх якраз до гетьмана і до його шведського союзника тягне?
І совісний шотландець рішення передав у руки міщан і залоги.
Мручко метнувся між своїх.
— Брати! — говорив їм. — Я вам не лізу в душу й не кажу, кому вам дотримувати віри, Росії чи Україні. Це ваше діло. Але розум! Слухайте, що вам каже розум! Ще якби була якась хоч малесенька надія, що вам на відбій москалі поспіють, то не кажу, бо потопаючий і стебелини хапається. Але чули ви, щоб Меншиков чи який там чорт під Веприк ішов?
— Не чули, не чули, — загуло кругом.
— Так тоді за яку чортову матір маєте ви вмирати й дивитися на люту смерть ваших батьків і дітей? Почулося несміливе:
— Авжеж, авжеж.
— Козак повинен боротися, це його святий обов'язок, але за що?
— За що? — зашепотіло тут і там.
— Обов'язком нашим є обороняти наш край, наші родини, наших дітей, а проклятий хай буде цей, що видасть їх на люті муки й на неминучу загибіль. Згинете всі, як не послухаєте ради вашого земляка, котрий тільки добра бажає вам і цілій Україні. Рішайте, чи хочете жити для доброго діла, чи гинути чортзна за що!
І Веприк здався.
Ранком дня 8 січня відчинилися городські ворота. Шведи увійшли в твердиню, лишаючи поза собою 500 своїх трупів. Дві тисячі москалів і кількасот козаків-українців склало оружжя. Хоробрий командант-шотландець також. Але король віддав йому шаблю.
— Будете моїм гостем, а не полоненим, — сказав, стискаючи його кріпко за руку. — Мило баченим гостем, — додав і замнявся. — Вашим людям, — говорив, ніби засоромлений, — я рад би також виявити моє признання за їх справді лицарську хоробрість. І тому позвольте, що я велю роздати між них по 10 злотих польських на голову. Всі вони перейдуть у Зіньків, де будуть хіснуватися свободами, більшими, як коли-небудь хіснувалися полонені. Українці разом з жінками й дітьми можуть вийти свобідно, забираючи з собою весь свій маєток. Того бажав собі його світлість гетьман Мазепа.
Королівські слова переклав оден із офіцерів на нашу мову, і що король балакав стиха, немов засоромлений, що хоробрих жовнірів намовив до здачі твердині, він вигукував уголос.
Полонені слухали й не вірили своїм ушам. Привикли вони до нелюдської поведінки московських генералів з добутими городами, до підступу, ошуки і ломання слова, і ніяк Їм не могло поміститися в головах, щоб з побідженими можна поступати по-людськи.
Козаки стискали й цілували Мручка, а деякі просилися на охотників до його сотні. Мручко не відмовляв нікому, але всякого остерігав, що його люди лежнем не лежать і меду не лижуть.
— Бо я, мої ви, на війні жартів не знаю. У мирі то я сват, а в бою кат.
Король оглядав добуту твердиню. Командант спроваджував його. Гілленкрок цікавився деякими питоменностями фортифікаційної системи і хвалив їх. Король гладив рукою дула чотирьох сильно спрацьованих гармат. Видно було, що має щось сказати, чоґо радо не сказав би, та мусить. Врешті почав: