Не сотворити зла, поки він не знає, де добро, а де зло…
6
— Ти як, в порядку? — спитав Оксану Винокур.
Вона знизала плечима.
— Можна подумати, що ти все це влаштував тільки для того, щоб спитати, чи я в порядку.
— Я ж тобі пояснював. Чорнобиль вийшов паралельно і на ваші служби, і на наші. У них там щось як у п'єсі Дюренматта "Візит старої дами". По-моєму, ми з тобою колись дивилися екранізацію цієї п'єси з Інгрід Бергман.
— Те, що ми дивилися, звалося "Візит дами". Інгрід Бергман наполягла, щоб слово "старої" прибрали з назви.
— Значить, забув. Ну, а тут така штукенція. Для слідства бажаний жіночий елемент.
— І ти підказав мою кандидатуру.
— Хто б мене питав! До того ж ти не потребуєш протекцій. Кажуть, ти розкрутила грандіозну справу з національними цінностями?
— Ти б краще ввів мене в курс цієї справи.
Винокур і його водій були в цивільному. Для конспірації. А машина — чорна "Волга" з номерами, що починаються на 05, — кожен київський хлопчак знає, що це — служба національної безпеки.
— Ти пробач, я зараз подзвоню, спробую дещо розвідати, — сказав Винокур.
— Та будь ласка! Коли б у мене була машина з радіотелефоном, я б з неї й не виходила. Щоправда, до моїх послуг усі телефони-автомати Києва, вісімдесят процентів яких з відірваними трубками.
Винокур довго слухав свого далекого співрозмовника, вимкнув рацію, повернувся до Оксани.
— Ситуація ідіотська. Дві години тому на пульт четвертого блоку Чорнобильської атомної вдерлася якась дамочка і заявила, що вмре, а звідти — ні руш ногою!
— Четвертий же блок під саркофагом. До чого тут пульт четвертого?
— Ну, не робочий пульт, а для стеження за цією атомною бамбулою. Чи я там знаю!
— Хто ж її пустив туди? І що це за дамочка?
— Не проста. Генерал!
— Хай і генерал. Уяви собі: всім генералам закортить на Чорнобильську атомну.
— Не такі вони дурні. А в цієї — особлива перепустка. На обкладинці і всередині одне тільки слово: "Везде!" І підпис чоловіка, якого й досі бояться.
— Чий же підпис? Сталіна? Берії?
— Ну, ти вже надто далеко сягнула. Бери ближче. Андропова.
— Гіпноз імені?
— Сила традиції?
— Скажи вже, сила страху.
— Можливо. Коли хочеш, щоб тебе боялися, то треба боятися самому.
— Що? Служба національної безпеки успадкувала від КДБ доктрину страху?
— Ну, прокуратури теж усі бояться.
— Тоді чим же пояснити обвальний зріст злочинності?
— Прилучаємося до світової цивілізації.
— Ми з тобою не бачилися вже скільки? Два роки? А тут зійшлися і гриземося. Ти не одружився?
— Так само, як і ти.
— Стежиш за мною?
— Може, просто люблю?
— Це мені для мемуарів: коли в новорічну ніч ми проїхали Димер, Винокур став освідчуватися в любові.
— А ти зустріла це іронією. У нас немає виходу. Рано чи пізно ми повинні знову зійтися.
— Ти знов став мужчиною? Вітаю!
— Я не переставав ним бути.
— Розкажи комусь іншому! Ти лікувався?
— Це минає само. Коли минає взагалі. Нам треба викроїти трохи часу, щоб спокійно обговорити все..
— Тобі відомо, як можна викроювати вільний час? Коли нам не дають спокою навіть у новорічну ніч, то про що вже тут можна говорити!
— Не знаю, як ти, але я поїхав з охотою. В мене нюх на незвичайні справи. По-моєму, ця справа — щось фантастичне! Ти коли-небудь чула, щоб дами з генеральськими чинами ховалися на атомних станціях? Від чого вона може там ховатися?
— Принаймні не від коханця.
— Згода.
— І не від Політбюро.
— "Вы жертвою пали в борьбе роковой…"
— І не від ГКЧП.
— Само собою. Надворі січень, а не серпень.
— Здаюсь! Арсенал моїх припущень вичерпався. А яка твоя версія?
— По-моєму, тут щось може бути пов'язане зі зброєю?
— Із зброєю?
— До того ж з нетрадиційними видами зброї.
— А чому жінка і зброя? Хіба мало для цього чоловіків?
— Зверни увагу на таку особливість: коли говорять про нові види озброєнь і про вчених, які над ними працюють, то завжди згадують тільки чоловіків. Жінок — ніколи.
— Ну, в нас не згадують ні жінок, ні чоловіків. Про це свого часу подбало ваше всемогутнє КДБ.
— У нас — так. Але про зарубіжних пишуть? Пишуть. І жодної жінки. А хіба жінки не можуть працювати в цій галузі? З їхнім витонченим розумом, з тонкою інтуїцією, з непередбачуваними перескоками думки…
— І ти вважаєш, що одна з таких злочинно-геніальних жінок сама прискочила на Чорнобильську атомну, сіла біля саркофага і заявила, що хоче провести прес-конференцію для зарубіжних журналістів?
— Ще не знаю точно, але щось тут може бути доволі сенсаційне.
Генерал міліції, мабуть, проїхав поперед них, бо пости перед зоною і в самій зоні діяли чітко, як на параді.
Оксану й Винокура ждали. Їх одразу повели безкінечними міжблоковими лабіринтами, можливо, тим самим шляхом, яким дві години тому вели загадкову даму з генеральськими погонами.
Щоб не гаяти часу, пояснення давали на ходу.
— Генерал уже там. Начальник атомної в Славутичі, але вже дзвонив їй, розмовляв. Тепер біля неї — його представник. Ми з нею постійно контактуємо.
— Вона що — справді генерал?
— Генерал-лейтенант медичної служби. Академік. Лауреат. Герой. Алевтина Дмитрівна Фіалка.
— Киянка?
— Так точно. Вже встановлено: батьки — пенсіонери. Живуть на Тарасівській. Батько відставний полковник, мати медсестра. Обоє — ветерани війни.
— А ця наша тепер генеральша, вона що? Де працювала?
— Невідомо. Встановити не вдалося. Неодружена. Квартира на Щорса, але вона там не живе, тільки прописана. З усього видно: щось тут зв'язане з Москвою. Алевтина Дмитрівна дає нам нові й нові номери московських телефонів і домагається, щоб їй знайшли якогось генерала Сосина. Ми кілька разів виходили на ті номери, відповідь та сама: генерал Сосин повісився дві години тому.
— Ви їй казали про це? — спитала Оксана.
— Казали, але вона не вірить. І весь час говорить про якусь страшну загрозу для всього живого. Враження таке, ніби вона жде, що десь щось от-от шалдабахне!
— То хай же скаже про це!
— Може, вам вона й скаже.
Та коли вони нарешті добралися до того загадкового пульту (непропорційно видовжене приміщення, одна стіна якого вигнута велетенською підковою, у ту підкову на всю широчінь і довжину впаковано тисячі приладів, що безгучно виблимують зловісними вогниками, а перед приладами на вертких металевих дзиглях чатують за пультами оператори, з настороженими очима, напруженими спинами, майже закам'янілими потилицями), коли переступили тричі стережені пороги, то мало не остовпіли від неочікуваного видовища, яке відкрилося їхнім очам.