Він міцно обняв Маргариту, неспроможний вимовити бодай слово, і повернувся до вітальні.
— Діти,— сказав він з тим благородством у тоні, завдяки якому його колись вважали людиною найвишуканіших манер,— ми всі повинні дякувати Маргариті, похвалити її за мудрість і наполегливість, з якими вона здійснила мої наміри, провела в життя мої задуми, коли, поглинутий своїми трудами, я передав їй кермо влади в нашому домі.
— Ну, а тепер пора зачитати шлюбні контракти,— сказав П'єркен, глянувши на годинника.— Але це уже не входить у мої обов'язки, адже закон забороняє мені вести справи, які стосуються моїх родичів і мене самого. Зараз з'явиться пан Рапарльє-старший.
В цей час почали сходитися друзі родини, запрошені на обід, який давали з нагоди повернення Клааса і підписання шлюбних контрактів, а слуги вносили за ними шлюбні подарунки. Людей збиралося усе більше й більше, тут були вершки світського товариства Дуе, гості ніби прагнули затьмарити одне одного красою й вишуканістю свого вбрання. Три родини, що поєднувалися між собою щасливими шлюбами, захотіли позмагатися в розкоші. Вітальня швидко наповнилася прегарними дарунками, які підносять молодим. Золото струменіло й іскрилося. Розгорнуті тканини, кашемірові шалі, намиста, дорогоцінні прикраси викликали таку щиру радість і в тих, хто дарував, і в тих, хто отримував подарунки, ця напівдитяча радість так сяяла на всіх обличчях, що про вартість коштовних дарів забули навіть люди, байдужі до всього, крім міркувань вигоди, люди, які в таких випадках не завжди вміють стримати свою цікавість і роблять точні підрахунки. Незабаром розпочався церемоніал, заведений у родині Клаасів для таких урочистих подій. Сидіти належало тільки батькам, а всі інші мали стояти перед ними на деякій відстані. Під лівою стіною зали, з боку саду, стали Габрієль Клаас і панна Конінкс, далі — Еммануель де Соліс і Маргарита, Фелісія і П'єркен. Валтасар і Конінкс, єдині з присутніх, хто мав право сидіти, розташувалися в кріслах за кілька кроків від цих трьох пар, біля нотаря, який змінив П'єркена. Жан стояв за батьковим кріслом. Зо два десятки вишукано вбраних дам, кілька чоловіків, усі з числа найближчих родичів П'єркена, Конінкса і Клаасів, мер міста Дуе, який мав провести цивільний обряд шлюбу, дванадцять свідків, узятих із найвідданіших друзів трьох сімейств, серед них і старший голова королівського суду,— усі, навіть священик церкви Святого Петра, стояли, утворюючи з боку двору врочисте півколо. Шана, яку все це зібрання віддавало батьківському авторитету голови родини, що сяяв у цю мить ореолом воістину королівської величі, надавала сцені характеру якогось справді стародавнього дійства. В ті хвилини Валтасар уперше за останні шістнадцять років забув про пошуки Абсолюту. Нотар Рапарльє підійшов спитати в Маргарити та в її сестри, чи зібралися всі, кого було запрошено на церемонію підписання шлюбних контрактів та на присвячений цій події врочистий обід і, діставши ствердну відповідь, повернувся до столу, щоб узяти шлюбний контракт Маргарити й Еммануеля де Соліса, який належало читати першим,— аж раптом двері розчинились і, сяючи від радості, до вітальні вбіг Мюлькіньє.
— Пане! Пане! — заволав він.
Валтасар кинув на Маргариту погляд, сповнений розпачу, подав їй знак і вивів її в сад.
— Я не посмів сказати тобі, дитино,— мовив батько, звертаючись до дочки,— але якщо ти вже стільки для мене зробила, ти мене врятуєш і від останньої напасті. Мюлькіньє позичив мені для останнього досліду, що не вдався, двадцять тисяч франків — усі свої заощадження. Мабуть, сердега, побачивши, що я забагатів, прийшов вимагати борг. Віддай йому гроші негайно. Ох мій ангеле, це йому ти завдячуєш, що твій батько досі живий, адже він один утішав мене в невдачах, він один досі вірить у мене. Без нього я, звісно, помер би...
— Пане! Пане! — не вгавав Мюлькіньє.
— Ну, чого тобі? — спитав Валтасар, обертаючись.
— Алмаз!
Клаас кинувся у вітальню — в руці лакея він і справді помітив алмаз.
— Я увійшов до лабораторії...— пошепки сказав йому Мюлькіньє.
Про все забувши, хімік кинув на старого фламандця погляд, який можна було передати тільки словами: "Ти першим увійшов до лабораторії?"
— ...і там,— провадив слуга,— знайшов алмаз у чаші, куди підключили вольтову батарею, щоб вона робила своє діло, і вона його таки зробила, пане, ви тільки гляньте! — додав Мюлькіньє, показуючи алмаз — прозорий, восьмигранний камінь, що своїм блиском приваблював зчудовані погляди всіх присутніх.
— Діти мої, друзі мої,— сказав Валтасар,— простіть мого старого слугу, простіть і мене. Від такого можна і збожеволіти. Десь на протязі останніх семи років випадок здійснив без мене відкриття, до якого я йду ось уже шістнадцять років. Як це сталося? Я не знаю. Атож, я залишив під дією вольтової батареї сполуку сірки та вуглецю, за якою треба було б постійно вести спостереження. І ось за моєї відсутності в моїй лабораторії проявилася могутність Божа, і я, звичайно, не зміг установити, як саме і в якій послідовності відбулася реакція. Хіба це не жахливо? Клятий від'їзд! Клята випадковість! Який жаль! Коли б я провів спостереження за цією тривалою, повільною — а може раптовою, звідки я знаю? — кристалізацією чи то перетворенням — хтозна, що це було! — одне слово, за цим чудом, тоді мої діти були б сьогодні ще багатші. Хоча це й не остаточне розв'язання моєї головної проблеми, все ж таки перші промені моєї слави засяяли б над моєю країною і ще світлішою була б радість поєднаних у коханні сердець, зігріта сонцем Науки!
Всі мовчали, дивлячись на цього чоловіка. Досить незв'язні слова, що вихопилися в нього від невтішного розпачу, були надто щирі, аби не прозвучати врочисто.
Раптом Валтасар притлумив свою розпуку, окинув усіх присутніх величним поглядом, що засяяв у душах, узяв алмаз і простяг його Маргариті, вигукнувши:
— Тобі він належить, ангеле мій!
Потім жестом звелів Мюлькіньє вийти і сказав нотареві:
— Продовжуймо.
Почувши від нього це слово, усі здригнулися — таке саме хвилювання викликав у публіки, що ловила кожен його порух, Тальма18 в деяких своїх ролях. Валтасар сів, тихо промовивши сам до себе: "Сьогодні я повинен бути тільки батьком".