Як смерть та жовта, як тінь темна, Пріська устала з-за столу, попрощалася й пішла додому.
Ще важчі, ще чорніші думки обступили її у своїй хаті; клопочуть її стару голову, журять і без того зомліле серце. Вона у хаті одна, Христі немає. Каганець на припічку горить, ледве тліє невеличкий гніт у рижієвій олії, легкі тіні снують по сірих вогких стінах, по закуреній оселі... Хилиться стара Прісьчина голова на груди, а перед очима її гірка вдовина доля: убожество, недостачі та напасті людські... Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слізьми розливається вона по змарнілому обличчю, а німамовчазна — вона пронизує її наскрізь, як холод, зеленить старе жовте лице, гірким полинем напуває душу і серце... "От тобі й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився... нове життя зачалося... а для мене — нове горенько!" — думалося Прісьці.
v
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утішати матері старої, ділити З нею її тугу запеклу?
Христя рада, що вирвалася... Бігає з дівчатами по селу від двору до двору, від хати до хати. Холодна різдвяна ніч не припона молодечі, тільки заставляє швидше бігати. Рипотять швидкі ступні по усланій білим снігом землі; молода кров, розгоряючись, гріє, б'є у лице; говір-клекіт роздається по опустілих улицях; з усіх країв села доноситься колядка... Радістю і веселощами б'ється серце у Христі, очі грають, як ті зорі на холодному небі. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душі, скотилося, коли вона переступила за свій двір.
— Уже ж і розпущу я свій голос сьогодні! — хвалилася вона Горпині. — Довго я держалася, та оце й вирвалася... А недобрі ви, дівчата: хоч би таки одна прийшла провідати, розказати, що робиться на селі, що чується між вами? — щебетала Христя, поспішаючи за подругою на збірку до досвітчаної матері.
Досвітчана мати, стара Вовчиха, радо стріла Христю.
— Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! І Пилипівна зійшла — не приходила... Стидно, дівко... Там у вас нещастя трапилося... У кого того нещастя не трапляється? День наш — вік наш: сьогодні живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усі під богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Іди ближче до світла.
І стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всі боки, заглядати у її лице, у вічі:
— Змарніла, дівко, споганіла... Журилася? Нічого: молода — перетерпиш... А тут нема мені одбою від хлопців за тебе: чому та й чому, тітко, Христя до вас не приходить? А я почім знаю — чому? Підіть, кажу, довідайтесь. І сьогодні забігав один... Чи буде Христя хоч у колядці?
— Я знаю, хто забігав, — умішалася Горпина.
— Ні, не знаєш.
— Так скажи хто? — спиталася Христя.
— Ага, хочеться знати... хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
— Як же його ходити? — виправлялася Христя. — І гріх, і мати не пускають.
— Потурай гріхові... А матері скажи: хіба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дівки, що, запихавшись, убігли у хату.
— Бач! Вони уже тут; а ми, дурні, за ними бігали. Прибігаємо до Горпини, кажуть — пішла до Христі. Приходимо до Христі — аж у неї і хата Закручена. Поцілувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
— Брешеш! Сама цілувала, а на других звертає, — одрізала Химка.
— Та то Маруся цілувала, — додала третя дівчина, ще підліток, указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тільки закопилила губу. Дівочий клекіт на хвилину затнувся.
— Чи ще багато наших немає? — спитала, обдивляючись гурт, Горпина. — Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матері!
— Давайте! давайте! — підхопили другі. Горпина вискочила уперед.
— Благословіть колядувати! — гукнула.
— Колядуйте! — відказала Вовчиха.
Дівчата стали в коло; одні питали: "Якої?", — другі відкашлювалися. Горпина почала...
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькіт голосної струни або Забій у дзвона... Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усі притихли, слухаючи того вигуку...
Це зразу усіма голосами підхопили:
Славен єси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
І знову вигук, і знову "славен"... Колядка була довга-довга. На кінець наспіли і ждані: Ониська — мишаста і Ївга — товстуха.
— Оце насилу вирвалися! — виправлялася Ївга. — Забігаємо до однії — пішла, кажуть, туди; до другої — у другий край. Як пішли шукати, як пішли бігати — насилу допиталися. А тут ідемо до вас — стрівають парубки: "Куди, дівчата, чешете?" Ми від їх, а вони — за нами... Насилу втекли!
— А Тимофія б то і не бачила? — спитала, усміхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорніло; очі заблищали.
— Хай він тобі на шиї повіситься! — сердито одказала Ївга.
— Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона — навсправжки, — виправляється Горпина.
— От ще погризуться... А — гріх! — умішалася Вовчиха. — Свої, та й не миритеся... ион, ион, ион! — І стара захитала сивою головою.
— Чого ж вона мені очі вибиває Тимофієм? — не вгамовується Ївга.
— Ївго! годі! — умішалося декілька дівчат.
— Годі вам змагатися; пора збиратись! — підказали другі.
— Пора, пора... Прощавайте, мамо.
— З богом, діти, щасливо. А колядку пропивати — до мене.
— До вас! до вас! — І цілим гуртом повалили з хати.
Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем, у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим, — мов хто розкидав дороге намисто по землі. В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент... Там рипить більше дееятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: "Благословіть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка... Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах... Живе, гуляє Мар'янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості — то свято.