— Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива дуже, — промовила головиха на ухо секретарш! з суду.
— Що та врода? — одкопиливши губу, одказала та. — Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!
— І сраму їй немає, — увернула Книшева жінка. — Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.
Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.
— Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.
— Та тільки ж вас і чутно, — прошептала Книшева жінка.
— Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо, — уїдливо промовила секретариха з суду.
— Давайте у хванта грати, — крутнулася попадя.
— Ні за що нам хвататися, — з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.
— Не хочете? — спитала попадя.
— Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися, — знову промовила головиха.
Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.
— Бачили, як носом закрутила, — штовхнула секретариха головиху.
— З'їла облизня! — промовила Книшева жінка.
— Мені у хванта грати... — обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася.
Тим часом попадя підійшла до чоловіка.
— Що, везе тобі? — спитала вона, припавши на його плече.
— Ве-е-зе-е! — розтяг той. — Он шлема з'їв. — І зареготався.
— Біда з батюшкою, — обізвався секретар суду, — усіх обіграє.
— Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, — защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сіла.
— Свате, свате, — посварився на Книша секретар з суду, — он сваха дивиться.
— Завидно стало? — одказав Книш, здаючи карти і схиляючись до попаді.
— Жінко! Се ти проти мене? — увернув і піп.
— Я всім щастя принесу, усім, — усміхаючись, торохтіла попадя. Поки карти здавали, пройшло кілька хвилин мовчання. З гостинної тільки доносилося глухе кахикання.
— Бач, наші собі там не дрімають, — обізвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло. а на порозі вона вздріла Григорія Петровича.
— Будемо й ми в карти грати, — защебетала до нього.
— Хто ж буде?
— Ви, я.
— У віщо?
— У носа.
— Як то — у носа?
— Карти, карти! Давайте карти! — закричала попадя, ускакуючи в гостинну, і усілася біля невеличкого круглого столика.
Григорій Петрович розшукав карти. Швидко мішаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".
І почала здавати.
Поки здавали, у карти грали, в гостинній було тихо; головиха з секретарихою тільки ззиралися, та Книшева жінка скоса поглядала на них.
— Вийшла, вийшла! — зразу закричала попадя і заплескала в долоні.
— А тепер що? — спитався Григорій Петрович.
— Виставляйте носа! На скількох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! — гукала вона.
Він виставив. Вона ухопила п'ять карт і націлилася вдарити. Григорій Петрович увернувся.
— Цур! не увертатися!
— Боляче ж! — замолився він.
— А як я зостануся? Держіть, держіть. Дозволяється тільки картами сторони закрити, а кінчик виставити.
Григорій Петрович, на великий сміх головихи й секретарихи, закрився картами.
— Раз! — скрикнула попадя і вдарила картами по носу. Цілко улучила вона по самому кінчику, аж у нього сльози потекли.
— Ще, ще!.. Аж чотири рази, — кричала вона, заливаючись реготом, Григорій Петрович, пом'явшись, покорився.
— Два, — промовила вона тихо і злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослідок — він не розібрав, чи то вона картами вдарила, чи тендітними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
Він тільки запримітив, що якась нетерпляча ураза пробігла по її веселому личку.
— Не буде ж і вам пощади! — скрикнув він, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
— Носа! — гука, наче люто, жартуючи, Григорій Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свій трохи кирпатенький кінчик носа.
— Раз! — гукнув Григорій Петрович і замахнувся. Метко вона затулилася, — карти ударилися об карти.
— А уговор? — спитався він з докором.
— Уже раз, — защебетала вона, — уже раз. В тому-то й сила, щоб уцілити.
— Ну, держіть... Два!
— Ой боляче! — скрикнула вона і мерщій потерла носа. Невеличка смужечка зачервоніла на кінчику.
— А мені не боляче було? — спитав він і знов замахнувся.
— Три! — і промахнувся. — Чотири!.. — гукав далі.
— Григорій Петрович! — окликнула його Пистина Іванівна з другої хати, Він озирнувся... У гостинній тільки він з попадею був, та на порозі дітськоі стояла Пистина Іванівна.
— Оставте, — промовила тихо Пистина Іванівна, як він підійшов до неї.
— Останні дарую... — сказав він, вертаючись до попаді, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.
— Тим не хочеться? — тихенько спитала, мотнувши головою на дітську, Звідки доносився голос головихи: "І завели! Ще носи поодбивають... Тільки їх і чутно".
Григорій Петрович озирнувся. Пистини Іванівни вже не було. Він кивнув головою.
— У-у, подлі! — прошептала попадя і зломила пальці; наче один, разом вони хруснули в неї.
Цілий вечір після того вона була смутна, мовчазна.
Після закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тільки розбалакалася. Хтось з чоловіків завів був пісню.
— Ви вмієте співати? Будемо співати! — скрикнула вона, схопивши за руку Григорія Петровича.
— Будемо. Заводьте.
— Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу" — знаете?
— Трохи.
Вона вискочила насеред хати і почала. Тихо-тихо, мов з-за гір донісся Забій золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалі все дужчаючи та піднімаючись угору. Григорій Петрович підхопив тенором... Усі зразу стихли, мов поніміли, слухаючи пісню. І було що послухати... У кожного перед очима встала ніч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнії гори, страшенні скелі... Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустині німої... Здав'гься, гори ворушаться, скелі шепочуть між собою, дослухаючись до того гомону, що йде від неба. А там? Там тисячі тисяч зірок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо... Ось скільки їх чірвалося і полетіло на різні боки, — тільки огненні сліди вказують їх веселу дорогу... Серце замирає; душа роздимається, ширшає... Здав'гься, що все те у ній коїться, через неї проходить. Чоловік не чує себе, не пам'ятає... Піщина серед сього безмірного світу, невеличка цяточка його, — він чує, як кидається всесвітнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставі... пам'ять меркне, думки зникають... Він замирає... Він чує, що замирає.