Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю "Київ".
Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
Саме такий день був у Песика сьогодні.
І день іще не скінчився.
Ще треба було ухвалити рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя.
Песик подивився на Жору.
Жора зітхнув і опустив очі.
Розділ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч із неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
Розділ XVI,
у якому знову ж таки дві несподіванки. Шостий "Б" не вірить. "Оце фокус!"
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
По-перше, знаменита альпійська гірка перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними, якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовижний. Всі, хто підходив до альпійської гірки, не могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу всіляких квітів.
Та ще у неділю півдня падав дощ…
Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів й учнів і лише скромно опускали очі.
Це була перша несподіванка.
Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…
У коридорі біля дверей шостого "Б" висіла "Блискавка".
На великому аркуші ватману була намальована витолочена альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами — двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика. В другого — Жори.
Під карикатурою великими літерами виведено:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались,
Що признатись побоялись.
Тож обом тепер ганьба,
Чинить так лише слабак:
Зробить капость — I тікає,
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором!
Сором! Сором!..
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.
Тільки з шостого "Б" не сміявся ніхто.
Навіть Агашкін лише розвів руками:
— Ну, чилдрени, не вірю…
Але краще б вони сміялися.
Коли люди щиро не вірять, що це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.
Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.
— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.
— І я не вірю! — сказала Аліна.
— І я! — підтвердив Ясик Гриценко.
— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе.
— Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко.
— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…
Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.
Найдивніше повелася, між іншим, трійця. "Блискавка" справила на них якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові.
Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людському.
Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…
Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:
— Оце сюрприз. Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу в технічних гуртках… І раптом така петрушка!.. Неймовірно!
Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…
— Чилдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.
Довелося їм чесно розказати все як було.
Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами їх не слухатимемо, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.
Розділ XVII,
у якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір'ї
Ідея цієї авантюри належала Песикові.
— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось вигадаємо.
— Що саме? — спитав Жора.
— Ну, щось цікаве… оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, депутат, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий старшокласник із трохи меншим, далі хтось з учителів із кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамонович зі щирою подякою — і все.
— Точно, — погодився Жора.
— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — академік, відомий учений.
— А що ж ти хочеш придумати?
— Ну, щось таке, щоб він бачив: зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і вчені, і хто його зна хто…
— Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що вигадати?
— Ну… ну, я знаю… ну, може, запустити якусь твою діючу модель… Щоб вона летіла…
— Просто йому на голову? Це несерйозно!
— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив… Я, може, для тебе стараюсь, а ти… Побачить він, зацікавиться і… хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля. Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем. Ти ж сам казав, що мрієш…