Дармограїха, що досі куницею металась по хаті, стала стовпом, наче сама себе закопала. Пасмо розкуйовдженого волосся напівзатулило обличчя, і двоє очей її блимали, мов далекі зорі в мороку ночі.
— А що,— каже спроквола,— трапляється, що й премудрих немудрі одурять.
— Авжеж, можуть ману напустити і пришви пришити.
— Бачу, Хомо, що й справді: одною розумною головою тільки раз подумаєш, а двома розумними головами можна подумати і двічі, і тричі.
— Ха, Одарко, в чотири ока побачиш те, чого в два недоглядиш.
— А як би мені викрутитись від тих шахраїв і пройдисвітів, що на мій товар зазіхають? — сумно питає Дармограїха. Ще недавно її відвага здатна була мед пити, а тепер ось обережна думка ладна воду дудлити нахильці.— Порадь, Хомо... Це ж бо такий товар — людське життя. Для душі хотіла поярмаркувати.
— Правда, славний товар, щоб для душі поярмаркувати. Але ж і непевний, тут легко проторгуватися, втратити все, нажите раніше. Як по мені, то не слід і торгувати таким товаром, хай йому грець!
— Як то не слід? Щоб я — й не торгувала? А як би ти розпорядився?
— Просто розпорядився б.— І, відчуваючи горду душу в убогому своєму тілі, мовив твердо: — Роздав би!
— Роздав би? — Дармограїха крутнулась, мов орел, ладний кинутись ловити муху.— Ти?
— Ага, роздав би. За безцінь.
— За безцінь? —Погляд у неї став такий злий, що від нього зараз у Яблунівці вся зелень зів’яла б.— Чуже добро, так? О, чуже добро легко роздавати, за чужим добром душа не болить і не побивається!
Як перемінилась Дармограїха! Якби зараз торкнувся до її руки своєю рукою, то, либонь, обпікся б, якби щокою притулився до її щоки, то, напевне б, обшкварився. Навіть видалось, що язик її засвітився в темряві, як отой шворінь, що його коваль витягує щипцями з горна, щоб ударити по залізу молотом і розплескати на леміш. З очей Одарчиних мала ось-ось политись розпечена вулканічна лава, щоб поглинути, обернути на мертвий попіл і тапчан, де я лежав на подушках із орлиного пір’я, і всю хату, і Яблунівку.
Ага, розпасіювалась, думаю, та не дам собі в ніс дмухнути, бо не боюсь я тебе, як торішнього снігу. А тому-то, прислухаючись до сумління, до найкращого в ту хвилю порадника, я й сказав Дармограїсі:
— І роздав би, Одарко, супроти твоєї волі і всупереч твоєму норову.
— За безцінь? Чуже?
— Але ж і не твоє! Не твій товар!
— Як то не мій?
— Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?
— Усяким порядкувала — і цим змогла б!
— Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.
— Але ж мій товар!
— Людське життя — твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.
— Гаразд,— глянула Одарка, мов шага дала.— Розкажи, як би пускав добро за вітром.
— По справедливості. Хто скільки заслужив — стільки й мав би. А здебільшого — порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.
— Еге, Хомо, з марнотратів ти родом,— зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів.— Ти—як оте решето: внадиться гречку переводити — не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?
— Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!
— А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?
— Мудрий не дасться за ніс водити,— кажу.
— А якби рідна дитина? —силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.
— Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.
— Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?
— І йому теж! — ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув.— Хомко рівний із усіма.
— А якби спробували підмогоричити?—осаджує, мов горщик од жару відставляє.
— Не підмогоричать! — кажу, наче з дуба зриваю.
— Гаразд, а якби начальство, знаєш... Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! — допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.
— Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!
Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує — з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?
— Знаєш, хто ти такий, Хомо?—озвалася зловісно.
— Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.
— Ти, Хомо, є непроторенний злодій!—прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві.— Майстер до чужих кайстер!
— Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку,
а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.
— Був чоловік—та й перебувся,— каже,— інакше б не зазіхав на чужий товар!
— Одарко,— блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди,— який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох — горох, змолотили — квасоля!
— Ай справді,— згоджується,— наче склеїли чорта з рогами.
— Ні те, ні се, ні кукуріку! — підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.
Тільки ж Одарка не всміхнулась у відповідь, знову заціпеніла-закапцаніла в чорному мовчанні посеред хати, а потім і сипнула словами, наче покотила чавунці по долівці:
— І все-таки, Хомо, ти злодій, бо обдер мене до ниточки, до шерстиночки!
Хоч кременем їй вухо ріж, так затялася! Ти їй, як то мовиться, кажи — образй, а вона каже — луб’я! Але ж і я, либонь, не з лопуцька роблений, але ж і я, здається, якийсь чоловік, бо не носив би штанів із чималою матнею й не підперізувався б.
— Одарко! — закричав, як сокирою рубонув.— Маєш слухатись чоловіка!
Закричав — і... прокинувся.
Місячне сяйво залило долівку в хаті, бо рогатий молодик заглядає через шибку. Одарка звелась на лікті в широкому, як колгоспне поле, ліжку, білою лебедицею стривожено поривається до мене, питає з переляком у голосі: