"В Онєґіні вперше російська людина з гіркотою усвідомлює чи, принаймні, починає відчувати, що на світі їй нічого робити".
І далі Достоєвський писав: "усвідомлювали, що ми зовсім не схожі на французів, німців, англійців, що тим є діло, а нам ніякого..."
Такий був стан тогочасного "цивілізованого суспільства" в Російській імперії.
Це не тільки напередодні появи "Кобзаря", але і потім; як ствердив Достоєвський, навіть і Гоголь теж в свої часи, аж до смерти — 1852 року, не знайшов в Росії "ідеал, над яким би він міг не сміятися".
І ось, виходить з гіркого кріпацького моря — раб, справді раб-кріпак на продаж, на змор, смертне побиття і знущання, як твар для власника: жива і чиста душа, оповита духом правди, сонцем правди, від якого дістала чудесний дар. Заговорила мовою, нечутною досі ніде в світі, — з болючими скаргами і жалями, які виплакала за всіх. Також покликала всіх поруганих і зведених до стану тварі: — прокиньтеся і верніть собі подобу Господню, одержану від створення; ви ж люди, як і царі, — ні! ви кращі, бо ви в правду одягнені, а вони — в зло.
Ця душа, з скарбом слова на дні серця, сама пішла дорогою життьової боротьби за повернення права рабам — мільйонам їх в отому темному морі, немов теперішньому колгоспному: там були рідні сестри і брати.
За всіх підняв він перед світом слово: з протестом горючим, з обуренням, з грозовою силою гніву.
Кинув виклик їхнім катам, як розпечену рукавицю, в їх люті лиця. Один, проти "тьми... поганих", боронив "поруганих смердів", "опаскуджених рабів". Дні і ночі життя посвятив їм одним, зрікшися всіх вигод особистих.
Пішов дорогою самопожертви і, як борець і мученик за всіх, прийняв кару десятилітньої каторги, що зруйнувала його.
Всім показав: є що робити! Є велика правда, на ниві якої трудитись треба.
Всі схилили голови перед його жертвою і подвигом.
В життьовій офірі, як і творчій посвяті, дав приклад для всіх освічених: як боротися за порятунок і волю знедолених братів.
Його приклад викликав відгуки серед всього слов'янства Сходу та інших народів, замкнутих за стінами імперії "од молдаванина до фіна".
І ми, віддаючи Кобзареві цю честь, повинні знати наш обов'язок: визволяти з новітнього кріпацтва отих поруганих і втоплених в злидні і визиск — колгоспних селян, братів наших.
Годі надиматися з орденами, преміями, гонорарами, дачами, вигодами міського життя, почестями, пливучи горою і загинаючи носи супроти "маси" упосліджених "низів", як звикло звати партконс-водство і совчиновництво та їхні слуги з званнями письменників.
Всі вони ходять в неправді перед колгоспними кріпаками і пригніченим робітництвом.
Шевченка — поет народний і в тому значенні, що говорив від імени і свідомости основних шарів суспільства, переважно селян, їх мовою, але ще більше —як найглибший виразник всіх, від кріпаків і аж до тієї верхівки, звідки також виходили шукачі шляхів для народного визволення. Вся нація, з різними шарами і верствами пробудженими і приспаними, "мертві, живі і ненароджені" як спільнота духовна, під покровом Церкви, і як історична спільнота в життьовій боротьбі і праці, спогадах і сподіваннях, творчості і повноті щоденного побуту: вся знайшла в особі Шевченка свого суспільного речника і оборонця, співця історичної слави і провісника майбутности.
Найбільше ж Шевченко народний — як найсправ-жніший співець вітчизни і провідник, що вів народ доброю дорогою. Де народ збивався з напрямку, Кобзар картав і ганив, повчав і благав схаменутися: як вчитель, як батько. Був зрячий від правд Євангелії і тому добрий провідник через століття життьового іспиту.
Правди, в світлі яких він бачив майбутність, — вічні: для всього людства. Немає в нас іншого поета, що був би таким вселюдським правдомовцем, як Шевченко. Він не двоївся душею ні перед ким і не прислужувався: не схиляв свій геній перед жодним князьком-деспотом, хоч і "просвіченим"; не підспівував рабовласницькому цареві, пишучи вірші-протести проти неволі; не похваляв чужинного імператора, як ідеального, в запалі особистого захоплення і самоомани, — ні! Шевченко не піддався тим спокусам. Твердо тримався правди, був несхильний і непідкупний супроти тиранів. Як писав, так і жив: в повній згоді слова і діла; в суцільній вірності переконанню.
Був — як учень апостолів, що приймали терпіння і вмирали за свою вірність Христу, за Його слово. В цілковитій відданості своїй життьовій вірі і в жертовності для неї пройшов Шевченко земну стежку. Він мав велику ідею: ідею правдивого життя і діяльносте, цілком відповідно до змісту власної поезії^
Шевченко промовив, як поет вселюдський, хоч він з усіх — найбільш національний, український, кров від крови селян.
Відомий письменник і громадський діяч Н. Ога-рьов мав рацію, коли писав, що Шевченко, народний поет України, "з захопленням прийнятий як свій у російській літературі..."
Так; і це міг написати представник кожної нації світу, приймаючи Шевченка, як свого.
Він виспівав людське серце в дивній зворушливості і чистоті, повноті почування і просвітленості.
Його джерело просте: правда, якій служив вірно до омерти, не припускаючи ні вагання, ні стралсу. Мав силу душі для цього — від любови до людей, братів своїх.