Прокопенкова. А коли з Вукулом? Га?
Р о д і о н. Та й з ним... не варто б.
Прокопенкова. А ви ревнували? Признайтесь. Ревнували?
Родіон (уникаючи її погляду). Ну що ви!..
Прокопенкова. Ох, брешете! Я ж бачила ваше лице, а надто посмішку. Знаєте: Олексій Захарович раз у раз грозиться вбити і'ніколи не вб'є, а ви ніколи не грозитесь, а швидше вб'єте.
Родіон (злякано). Ну що ви? Дурниці!
Прокопенкова. Правда. Знаєте, коли я оце їхала, то раптом згадала ваше лице й особливо оцю посмішку. І тут же подумала це. Уб'єте.
Родіон. Ну, що ви? А через що скучно стало?
Прокопенкова. Ах, яке ловке питання! Через щось! (Бере його руку й гладить). Як у вас сьогодні страшенно очі блищать. І це я згадала на велосипеді. І страшенно захотілося до вас. Нудно мені якось з ними, швидко стомлююсь.
Скажіть, Родіоне Тимофійовичу, ви справді щирий чоловік і такий... такий, яким виказуєте себе? Чи ні? Правду мені скажіть.
Родіон. Через що ви це питаєте? Прокопенкова. Так. Потім скажу. Скажіть спершу
ви.
Родіон (помовчавши, тихо). Ні, не такий, Калерія Семенівна. Це та посмішка навела вас на це питання? Прокопенкова. Атож.
Родіон. Ні, не такий. Хочу бути таким. Всею душею не хочу бути таким, як батьки. А чи досить же цього? Не знаю. Ех, Калерія Семенівна! Все життя я борюсь з собою. Ви знаєте, я раз трохи в монахи не пішов. Правда! Два роки толстовцем був. Океан води вилив на себе по системі Кнейпа й інших. Цілий рік щоночі години по три простоював гояими коліньми на дрібних камінцях. Все виганяв із себе духа батьків. А в один прекрасний день візьму і... Ну, добре. Ходімте грати.
Прокопенкова. Ви — чудний. Знаєте: ви — чудний! Я тільки сьогодні, оце тепер зрозуміла це. Знаєте, я ніяк н$ можу забути вашої посмішки й очей.— Не можу передати, що я побачила, але, розумієте, стоять вони переді мною. І зовсім ви інший. І уявіть: кращий. Атож, кращий.
Родіон. От і Вукул!.. Шкода'. Ну, потім поговоримо. Добре?
Прокопенкова. Добре!
З'являється Вукул.
Родіон. Що, Вукуле? А де ж Калерія Семенівна? Загубили? Га? Ех, вк ж!
Вукул (сердито). Нічого я не загубив! Це вона мене загубила.
Прокопенкова. А навіщо погнались вперед? Вукул. Та ми ж — хто швидше!
Прокопенкова. Ну,, от я швидше й приїхала... додому!
Вукул. Еге, швидше. Ну, чекайте. Я помщуся. Прокопенкова. Як саме? Вукул. Побачите.
Родіон. Ану, Вукуле, хочете силу спробувати? Га? Давайте, хто кого подужає. Об заклад іду, що подужаю, іде?
Вукул. Як?
Р о д і о н. А от так. (Сіда біля столу і ставить на нього руку ліктем до столу). А ви сідайте навпроти й теж так. Потім, хто чию руку покладе на стіл.
Вукул. А? Це? Ну, програєте. Прокопенкова. Ану! Ану!
Родіон. А що, як не програю? А чую, що не програю. Вчора програв би, а сьогодні, здається, нізащо. Навмисне хочу спробувати. Самому цікаво. Ну, давайте руку. Так.
Вукул. Чекайте... Ну, так. Добре. Готові?
Родіон. Готов. Можна?
Вукул. Ех! (Дуже напружується). Ач, чорт!.. Справді... Здорово!.. Ні, жарр-туєте... Ач... ох!.. Диви, диви!.. Фу, чорт! Родіон нахиля його руку до столу.
Прокопенкова. Браво, Родіон, браво! Ух, гарно! Родіон. Ще раз?
Вукул. Це — піджак. Я скину. Чоррт! Ну?
Тиснуть. Вукулова рука тремтить і падає ще швидше.
Вукул (розтеряно, здивовано дивиться на Родіона). Та ви що?!
Родіон (сміється). Нічого. Не помилився. Може, поборотись хочете?
Вукул. Ну, це вже той... Хочу! Давайте! От це давайте!
Прокопенкова. Але ж ви, Родіоне, теж скиньте піджак!
Родіон. Розуміється. Там, на полянці? (Киває наліво). Добре! Бережіться, Вукул, осоромитесь і тут. Сьогодні у мене скажена сила. Сам дивуюсь.
Вукул. Добре, добре. Ходімте!
Родіон. Ходім!
Прокопенкова. Я почуваю, що Вукул осоромиться. Осоромиться, осоромиться!
Всі йдуть у сад. Виходить нянька з дитиною.
Няня. Дяді й тьотя пішли. Куди дяді пішли, Ладю? Га? Дяді? Бачиш, пішли? Що будуть робить? Бач, піджаки на землю покидали. Ходім, Ладю? Ладю?
Помалу зникає в саду. Якийсь мент нема нікого. Ледве чути голоси й сміх Прокопенкової. З улиці, огинаючись, показується Вовчанський. Озирається, приглядається і швидко йде в кущі. Пауза. Чується несамовитий крик няні. Вибігає Вовчанський. На руках у нього Ладя. Пробігає на вулицю, чується чохання і рявкания автомобіля.
Няня (вибігаючи за Вовчанським). Ой, гвалт! Рятуйте! Ой боже ж мій! Ладечка!
З будинку вибігають Настасія, потім Устина Марківна і Антипович.
Настасія. Що? Що? Що? Де Ладя?1 Ладя! Ладя! А-а-а!1! (Біжить на вулицю).
Няня. Ой боже ж мій! Ой боже ж мій!
Вибігають: Родіон, Вукул, Прокопенкова. Родіон хапає велосипед і біжить з ним на вулицю.
Няня. Ой боже мій! Ой боже ж мій! (Стоїть і труситься від жаху).
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Вечір. Вітальня у Родіона. Речі в непорядку — квартира тільки лаштується. В кутку стоять згорнуті килими; фотелі не на місці, квіти обмотані білим.
В хаті: Родіон, Настасія, Ольга, Вовчанський.
Родіон стоїть біля стінки, склавши руки на грудях, посміхається.
Настасія (кричить Вовчанському). Ти гірше звіра, гірше!
Вовчанський (напідпитку; в пальті; капелюх на потилиці; руки в кишенях штанів; регоче). Правильно! Цілком правильно! (Раптом поважно, наказуючим тоном). Ну, слухай, ти! От моє останнє слово: вексель папахена в двадцять тисяч. Це гарантія, що не вкрадеш Ладьку. І негайно забирай свої речі й переїзди до мене. Раз-два. Опля!
Настасія. Ох, Євгене, гляди: я піду! Але щоб тобі погано те не вийшло.
Вовчанський. Що? Вб'єш? (Сміється). А признайся, і зараз маєш в торбинці револьвера?
Родіон теж сміється, але інакше.
Ольга (до нього). А ти чого смієшся? Ти? Родіон. Ви з мене, а я з вас. Ольга. Це смішно? Так? Родіон. Дуже!
Шелудько (вбігає, захекавшись). Спізнився я? Га?.. Драстуйте. Затримали. Ну, що? Як на "нейтральному грунті"? Як рішили? Га?
Ольга. Як? Спитай он у нього, ач який. Тепер який! Забув, як лащився тоді!
Вовчанський (регочеться). Ні, не забув, Олесю, не забув! Пам'ятаю. Я ж казав, що згадаю. Ну, Насте? Хочеш з сином жити? Будь ласка!
Шелудько. Он як? Значить, цілковита згода?
Ольга. Аякже! Вексель вадагає в двадцять тисяч. На случай піде з сином. А сам навмисне таке пекло їй зробить, що вона на другий же день утече. Він двадцять тисяч етребує і знов украде дитину. Для цього й кличе.