Жодного предмета, жодного обрису не можна було розгледіти, і так ставало моторошно, що боязко навіть було поворухнутися, щоб знову злізти з підвіконня і лягти в ліжко.
Тут під вікном щось зашаруділо. І хтось тихо покликав:
— Ліно! Лін! Ти, Лін? Не бійся, це я, Вітя...
— Ти... чого?
— А так... спати не хочеться. Слухай, ти привидів не боїшся?
— А хіба бувають?
— Ну! Я от "Фараона" читав... Ти читала?
— Ні!
— От прочитай — жах! Там у цих лабіринтах, знаєш, нічого не розбереш, де початок, де кінець, і тут раптом голос: "Рамзес. Рамзе-ес!" Потім усе стає зрозуміло, але спочатку — ух!
— Цс-с-с!
— Лін!
— М-м?
— На!
Вітя простяг дівчинці папірець. Ліна тільки навпомацки відчула, що це папірець, і запитала:
— Що це?
— Завтра побачиш. Тільки... тільки ти нікому не показуй, добре?
— Вітю, а ти звідки взнав, що це я?
— А в мене очі зелені, котячі, в пітьмі бачу. Не віриш? Слово честі!
— Хто там?
Ліда звелась на ліжку, Ліна не бачила її очей, але напевно знала, що вони в неї круглі і перелякані.
— Це я,— прошипіла Ліна і ковзнула у ліжко.
— А,— сказала Ліда і знову засопла в подушку.
Ліна лежала і страшенно шкодувала, що зараз темно і не можна подивитися, що в тому папері. Ех, треба було замість коржиків узяти свічку. І взагалі — хто з'їв коржики?..
III
— Гарний хлопець Вітя Косаренко,— мрійно сказала Іра.— І сорочка в нього гарна, така у клітиночку, я такої ні в кого не бачила.
Ліні здавалось, що найголовніше у Віті Косаренка не сорочка в клітинку. Але Ліна нічого не сказала, лиш помацала в кишені записку від Віті Косаренка, де було сказано, що він чекатиме біля танка. О шостій годині вечора.
Ліну ще ніхто ніколи не чекав біля танка о шостій годині вечора, і тому вона хвилювалась так, що аж під ложечкою трохи боліло.
Цілий день Вітя навіть не дивився на Ліну, вона навіть почала думати, чи не приснилось їй це — і нічна розмова, і записка, але ж після снів не залишається ніколи ніяких матеріальних доказів, а записка таки була.
Наближалась шоста, коли Ліна раптом згадала, що в неї на спідничці велика пляма від мазуту,— хотіла вилізти на дах душової, але не встигла, бо саме тоді вожата вирішила викупатись під душем.
І ось тепер Ліна згадала про це. Треба було обов'язково переодягнутись. Хоч на неї досі ніхто ніколи —не чекав біля танка, вона звідкись знала, що в таких випадках не можна приходити в спідничці з плямою від мазуту. Потихеньку вставши,— діти сиділи кружком на траві і вчили нову пісню,— Ліна подалась до свого вікна. Вона поставила ногу на підвіконня, але далі не полізла. Як вона могла лізти далі, коли Лідка, товстощока Лідка, сиділа над Іриним мішком і добувала звідти рештки маківничків!
Може, треба було закричати, вилаяти її, усіх покликати і всім сказати — Ліна не уявляла, що треба було робити, і тому вона просто скочила вниз на землю і бігом побігла до танка.
Вітя стояв біля танка у тій самій сорочці, яка так подобалась Ірі, але не це було найважливішим. Найважливішим було те, що він був єдиною людиною, якій Ліна могла сказати про гидкий вчинок Лідки.
— Добрий день,— сказала Ліна, ніби не бачила Вітю сто разів досі.
— Добрий день,— урочисто відповів Вітя і чомусь почервонів.
— Ну от,— сказала Ліна.
— Так,— сказав Вітя.
Потім вони довго мовчали і не знали, про що говорити і що робити. Врешті Ліна відважилась і запитала:
— Ти в яку школу ходиш?
— В п'яту,— страшенно зрадів питанню Вітя.— А ти?
— В чотирнадцяту. У нас дуже хороша учителька. А у вас?
— І у нас... Слухай,— сказав раптом Вітя, немовби Ліна й без того не слухала його,— слухай, ти вмієш тримати язик за зубами?
— Не знаю.
— А мені здалося, що вмієш. Ти ні про що таке нікому не розповідаєш. Нічим не вихваляєшся. І взагалі... Якщо я тобі про щось кажу, ти нікому не розляпаєш?
— Таємниця? — прошепотіла Ліна і швидко кліпнула віями.
— Так. Тільки ти поклянись, добре?
Ліна хвилинку роздумувала: а що, коли її почнуть мучити і випитувати таємницю? Що, коли вона потрапить ворогам до рук, вони витягнуть з неї таємницю? Але потім згадала, що ворогів уже нема, ні в чиї руки вона не потрапить, і з полегкістю заявила:
— Можу й поклястись!
— Тоді... тоді давай будемо дружити! До самого кінця!
Вітя простяг Ліні руку, вона подала йому свою. Дуже серйозно і мовчки вони потиснули одне одному долоні. Тепер можна було говорити про все на світі. Можна було ділитись найпотаємнішим. І навіть таким:
— Знаєш, Ліно, мій батько... він був археолог... Перед самою війною він почав проводити розкопки... Недалеко, зовсім недалеко звідси. Там повинно бути старовинне місто, старе руське місто, він у цьому переконаний... Він написав мені, йдучи на фронт: "Чим би ти не займався, коли виростеш, спробуй знайти моє місто, якого я не знайшов".
— Так,— сказала Ліна,— значить, він не повернувся?
— Ні,— сказав Вітя.— У нього були дуже високі чоботи. Він у них ходив на полювання. Він навіть на бурого ходив...
Вона згадала про Лідку, але ця таємниця здалась їй надто дрібною і незначною, і вона нічого не розповіла. Вона тільки запитала:
— Кому ти тоді дав лілеї?
Вітя зніяковів, немов його упіймали на якомусь поганому вчинку.
— Тобі.
— А ми не знали. Ми думали, може, Ірі... їй дуже подобається твоя сорочка.
— А тобі?
— Сорочка — що! Сорочка — це дурниця.
— Так,— сказав Вітя,— сорочка — це дурниця.
Мабуть, у тому й було найголовніше, що Вітя зрозумів навіть таке, чого вона не могла як слід пояснити.
— Розповідай про місто,— попросила Ліна.— Все розповідай!
IV
Велика таємниця не пригнічує. Велика таємниця окрилює і робить людину сильнішою, навіть кращою.
Зате дрібна, прикра таємниця давить і заважає. Страшенно заважає.
Ліна дивитись не могла на Ліду. Не тому, що та з'їла коржики і коржиків уже не було. Нехай би попросила — Ліна б їй усі коржики віддала й миттю про них би забула. Подумаєш, коржики, велике щастя — коржики! Але отак, коли нікого нема, порпатись у чужому мішку, озиратись, чи хто не йде...
І однак Ліна ніяк не могла сказати всім: а Лідка злодійка! Страшно було вимовити вголос таке слово. Ліні здавалося, що якби про неї так сказали, то вона негайно б умерла. Або провалилась би під землю. І тому вона вирішила розповісти усе тільки Віті.