П'єса на дві частини
ДІЙОВІ ОСОБИ
Мама.
Тато.
Сергій, син
О л я — учні десятого класу.
В і т ь к а
Бабуся.
Клавдія Миколаївна — директор школи.
А також:
Голоси учнів.
Голос Ніни Платонівни, класного керівника Сергія.
Наші дні.
ДІЯ ПЕРША
Вітальня майже нової квартири. Праворуч — стінка. Ліворуч, коло дивана, — довгий низенький столик, що тепер у багатьох сім'ях править і за стіл обідній, не кажучи вже про чайний. Два крісла
Не обійтись без телевізора. Само собою, торшер. Ліворуч — двері у кімнату батьків, прямо — двері у кімнату Сергія, двері праворуч ведуть до передпокою, кухні і т. д.
З кімнати Сергія линуть по квартирі звуки біту. На те й магнітофон.
На дивані Бабуся читає газету. Д
звонить телефон.
Бабуся (бере трубку). Алло! Здрас... Удома. Зараз. (Оскільки слабкий закличний звук її крізь звукові хвилі все одно не проб'ється, підводиться й прочиняє двері в кімнату онука, відпрацьованими жестами показує — його до телефону.)
Магнітофон одразу вмовкає.
З кімнати вибігає Сергій, хапає трубку.
Сергій. Алло! (Пауза.) Ага. (Задоволений почутим або й просто радий голосу співрозмовника. Але будемо більш точними — співрозмовниці.) Зараз? Так. Де? Гаразд. Звичайно, буду. (Обертається до Бабусі спиною, цмокає губами коло самої мембрани, надсилаючи телефонний поцілунок. У відповідь, певно, чує те саме, бо знов усміхається.) Все. Біжу. Щасливо! (Кидається до своєї кімнати.)
З дверей праворуч з'являється Мама. На ній фартух.
Мама. Уже біжиш?
Сергій (вільно й розкуто). Звідки ти знаєш?
Мама. Ну, раз музику вимкнув, значить уже біжиш. Уроки на завтра зробив?
С е р г і й. Ну ма-ам...
Мама. Цілісінький же день магнітофон не вгавав.
С е р г і й. Ну ма-ам...
Мама. Поїси?
С е р г і й. Ні, я не голодний. Мам, дай карбованця. На кіно
Мама. Держи. (Дістає із сумочки.)
Сергій. Дякую. (Цілує матір.)
Мама. Хоч пізно не приходь. Ключ узяв?
Сергій. Ага. (Заходить до своєї кімнати. Тут таки виходить у вітальню.)
Мама повертається на кухню. 3 дверей ліворуч з'являється Тато.
Тато. Що, йдеш?
Сергій. Ага.
Т а т о. А уроки?
Сергій. Ну та-ат...
Тато. Що? Що "та-ат"? Цілий день музика не вмовкала!
Сергій. Нам на завтра мало зовсім.
Тато махає рукою і прямує знов до своєї кімнати, тим паче, що фінал розмови був йому відомий з самого початку. Незважаючи на давні і, як здається Татові, принципові розбіжності у поглядах стосовно навчання, він із своїм дитям теж у контакті, скажемо більше: батько навіть пишається сином, вважаючи, що син у сім'ї, а надто єдиний, — це вже говорить само за себе. Проте останнє не перешкоджає Татові починати довгі суперечки на тему виховання. Справедливості ради зазначимо, що гору завжди бере Мама.
С е р г і й. О, тату, дай карбованця. На кіно.
Тато (дістає з кишені). Тримай. (Підкидає в повітря металевий карбованець.)
Сергій (ловить гроші). Щасливо, тат!
Тато (вже із своєї кімнати). Та приходь додому, як усі нормальні люди, а не серед ночі.
Двері за ним зачиняються.
Бабуся (посміхається). Що, й з мене карбованця?
Чи варто й говорити про стосунки Бабусі й Сергія.
Сергій. Не, поки вистачить. У мене ще твій учорашній зберігся. Ну, бувай, ба!
Бабуся. Привіт! (По-молодецьки робить ручкою.)
Сергій вибігає. Грюкають за ним вхідні двері. Одразу, мов за командою, у вітальню заходять батьки. Мама витирає руки рушником. Тато на ходу знімає окуляри.
Тато. Пішов?
Б а б у с я. Як бачиш.
Мама. Хтось йому подзвонив. Оля, мабуть. Чи Вітька.
Тато. Знову! Коли він уроки вчить — не доберу.
Бабуся. Встигне ще і навчитись, і напрацюватись.
Т а т о (до Бабусі). Твоя позиція мені давно відома. Що б він не зробив — усе добре.
Бабуся. Ну, так уже!.. Але от цікаво — як швидко батьки забувають свої молоді роки. Ти, пригадую, теж над книжками занадто не засиджувався.
Тато. Порівняла! Я в його роки про шматок хліба для сім'ї думав.
Бабуся (сумно). Так, це правда... Однак міг би бути й терпимішим до сина.
Т а т о. Ти ще скажи, що я взагалі тиран, тримаю його в шорах, шмагаю канчуком...
Бабуся. Ну-ну-ну, Колю! Чого це ти?
Тато. Просто не можу дивитись, коли хтось байдикує. Я в його роки...
М а м а. Ну навіщо порівнювати? Ми всі знаємо, що ти робив у його роки, але ж ті роки і ті часи давно минули. На щастя. Чим тільки не можемо ми дорікнути своїм дітям! І живеться їм легше, і веселіше, і безтурботніше... І чудово! Адже так і має бути. І твій батько теж, певно, не завжди був тобою задоволений.
Тато. Мій батько був задоволений мною завжди, тому що мені було п'ять років, коли він пішов на війну.
Бабуся (задумчиво). Та-ак...
Мама. Ну, пробач, Микольцю. (Підходить до нього, обіймає.) Але якби він був живий, певно, не завжди мав би від тебе самі тільки радощі.
Т а т о. У кожному разі, свої обов'язки перед матір'ю, перед сестрами і сім'єю я завжди виконував свято.
М а м а. І він іще виконає.
Т а т о. А в нього поки що тільки один обов'язок — учишся, але я не помічаю великого запалу.
Мама. Тебе послухай — можна подумати, що син у нас найостанніший двієчник.
Бабуся. От-от.
М а м а. А між тим він один із кращих учнів у класі.
Тато. Але ж може бути кращим. Йому це нічого не варто. Він — здібна людина. Усі його хороші оцінки — це те, що він слухає на уроках. Удома він в книжку і не зазирне.
М а м а. От і добре. Ти хочеш, щоб він з ранку до ночі зубрив? Як у якійсь царській гімназії.
Т а т о. Ти мені ще аполітичність приший. Упадання перед царським режимом.
Мама (сміється). Просто ти в нас дійсно трошки старорежи-имненький. Ну трішечки-трішечки. Ну крапельку-крапельку не сучаасненький. (Обіймає його.) Ну погодься.
Тато. Гаразд. Я не зовсім сучасний, тому що мені не байдуже, що виросте з мого сина. І я не збираюся стати схожим на батьків, котрим плювати на те, що роблять їхні діти. Так, вони зараз аж надто самостійні — чинять що хочуть, роз'їжджають на чиїхось машинах, ходять у бари і в кабаки, тобто ресторани, вештаються десь ночами, а сучасні батьки споглядають усе це із замилуванням. Але це не заважас їм жахатись, коли діти перетворюються на дармоїдів і покидьків.
Мама (піддражнюючи його). Та-та-та-та-та-та-та.
Т а т о. І покинь розмовляти зі мною, як із дитиною.