— П'ятсот карбованців? За таку погань!? Де ти підчепив?
— В Столєшниковому провулку.
— Я б не дав за неї й десяти центів. Блейк, ти вайло!
— Почекайте. Це справжній китайський Будда, кажуть, 18-го століття!
— Дурниці. Цей Будда зроблений у Відні. (Сміх).
— Однеси зараз же назад, дурню. Або викинь негайно!
— Чому?
— Ти не знаєш? Будда приносить нещастя. Жодна розумна людина не купує Будди.
— Ей, дивіться! Цей Будда схожий на Чан Кай-ші. (Сміх).
— Ей, Сем, покажи годинника! Він ще купив годинника. Показуй!
— Який дурень купує в Росії годинники?
— Це старовинний. Епоха! Кажуть, це до біса рідкісний годинник.
— Зараз треба взагалі якнайбільше купувати й відправляти. Далі біс його знає, що буде з грішми й транспортом.
— Вам пощастило першого ж дня, міс Бедфорд,— сказав Гревс, рекомендуючи Анну кореспондентам.
— Так, я дуже щаслива. Я прилетіла в день всесвітньої радості.
— Н-ну, звичайно... І потім у цій урочистій обстановці ви познайомилися з однією дуже цікавою сім'єю.
— Так? Дуже з багатьма. Ви маєте на увазі?..
— Професора Громова. (Показує фото чоловіка, який називав її Аннушкою).
— Так, так!
— Він дуже милий!
— Дуже. Така широка вдача!
— Це ваша велика вдача, його величність випадок, міс Бедфорд!
?
— Ви маєте від нього запрошення?
— Так. Але вони просили сьогодні.
— І підіть обов'язково. Це дуже важливо. Ось вам адреса, номер телефону...
— Звідки ви довідались?
— Дорога моя. Ви в посольстві,— усміхнувся Гревс.— А посольство — це погана кухня, де у всякий час дня й ночі повинно бути все підсмажене. Я кухар. Зрозуміли?..
— І що я там мушу робити?
— Нічого не робити. Підтримувати культурні зв'язки. Тримати вуха й очі широко розкриті. Усміхатися. Усміхніться. Ну!.. Ви маєте прекрасний шанс висунутися зразу ж...
Кабінет Марроу.
Марроу підводить до вікна Френсіса Дарлінгтона, що прибув на роботу разом з Анною Бедфорд.
— Не вірте тут жодній людині, моя вам порада,— сказав Марроу, киваючи в бік Красної площі.— Це страшні люди...
— Сер...
— Викресліть цей день із життя. Це випадок, який не повинен повторитися.— І не впізнати добродушного американського товстунчйка з куцими пальцями й веселою усмішкою. З непримиренною ворожістю дивився Марроу на Красну площу з вікна посольства. Навіть шия почервоніла від ненависті. Він тренував новачка:— Вони раді! Так, звичайно, ура. Рятівники людства! Пів-Європи в червоних прапорах... Бійтеся росіян!.. Як вас звуть?
— Френсіс, сер.
— Бійтесь, Френсіс! Ви дуже довірливі, я бачу.
— Дякую вам, сер.
— Ви нікому не називали свого імені, місця народження?
— Ні, сер.
— Боже борони! Вони втягнуть у шпигунство вашого батька, мйтір... Ви прилетіли з Анною Бедфорд?
— Так, сер.
— Теж не довіряйте. Надто емоційна, вразлива, романтична.
— Так, сер. Але вона...
— Вона може тут підпасти під будь-які випадковості. Ви мене зрозуміли? Повторюю, немає в світі іншої такої країни, немає! Все перед нею блідне!.. Війна закінчилась, війна закінчилась!.. Закінчилась стрільба, а не війна!
Вечір. Радіє Москва.
Коли Анна Бедфорд прийшла до професора Громова, всі зраділи їй, як і в час першої зустрічі. Гостей було не дуже багато, але тому, що вулиці й майдани були, як і раніше, переповнені людьми, а повітря дзвеніло й співало, і музика линула назустріч музиці, Анні здалося, що вона потрапила в багатолюдне товариство. Були офіцери, були її ровесниці дівчата в військовій формі, діти й два генерали, старі друзі Громова.
— А ми за вас пили вже,— з привітною усмішкою зустрів Анну Громов.— Гадали, ну, не прийде! Та однаково випили. Так-так, люба Аннушко, добре випили за вас і за всю молодь Америки.
— Дякую. Дуже зворушена. Перед тим, як я вилетіла сюди, мені казала мама,— постарайся їх зрозуміти й полюбити, бо тільки хороші люди...
— Ну, от! От ми за вашу матінку й вип'ємо.
— За всіх матерів!
— Ні. За наших матерів. Велике слово! Мати. Мати Батьківщина, мати годувальниця, мати сира земля, правда-матінка. За матір усіх матерів — за дружбу народів, за могутню силу, яку вона дала своїм дітям. За червоний прапор дружби народів, піднятий над Кремлем. Дивіться, дорога! — професор вивів Анну на балкон. Перед ними, скільки око могло сягнути, блискотіли численні вогні Москви.— Онде, над Мавзолеєм Леніна, бачите! Горить наша зоря! І це зрозуміли вже народи, пройшовши велику дорогу боротьби. Москва, Москва! (Цей епізод буде розширено. Тут Анна зустрінеться з Ярославом. Промова про дружбу молоді СРСР і Америки і г. д.).
Френсіс Дарлінгтон дивиться в вікно своєї кімнати. Перед ним усе в огнях ілюмінації місто. Гуркочуть урочисто грізні залпи салюту. Френсіс у великій тривозі. Які страшні речі про росіян розповів йому цей славний хлопець Марроу! А тут ще гарматні залпи, яких він у житті так близько не чув. Дарлінгтон одійшов од вікна і, сівши коло столу, заходився викладати з чемодана на стіл привезені речі, що мали зовсім не дипломатичне призначення: десятків зо два годинників, сигарети, бритви та всякий дріб'язок. Раптом телефонний дзвінок... Хто може йому дзвонити?
— Алло! — боязко промовив Дарлінгтон, знявши трубку.
— Алло! — почувся жіночий голос.— Містер Дарлінгтон?
— Иес! — відповів здивований Дарлінгтон.
— З вами говорить одна незнайома росіянка... Ви, звичайно, мене не знаєте, але я... Що? Так, так. Коли побачила вас...
Дарлінгтон приголомшений. Ця незнайома жінка знає про нього геть усе, наче вона читала його анкету. Але найстрашніше те, що вона його вважає вже за "свого". Ні, ні!.. Так, так! Вона передає трубку якомусь чоловікові, котрий теж висловлює свою зловісну радість від того, що він прибув. Жах! Коли ж чоловік сказав: "Ви нам дуже багато допоможете в одній винятково важливій, хоч і небезпечній, секретній справі, про яку я розповім вам при зустрічі, коли й назву своє ім'я",— Дарлінгтон кинув трубку, йому схотілося втекти з своєї кімнати, але він не міг знайти дверей, і знову підходить до вікна, спотикаючись. Що робити? Може, у вікно теж небезпечно так часто дивитися? Знову дзвінок!.. Ой... Задкуючи уздовж стіни, щоб бути далі від телефону, бідолаха Дарлінгтон знаходить нарешті двері й вискакує з кімнати... Куди? До Анни. Підходить до дверей. А ось і Анна. Так? Чи це шифрувальниця Сесілія Вонг?