Знявсь гомін, юлоси, жіночий плач:
— Правда!
— Що правда?
— Уже печуть?
— Що печуть?
— Та хліб же...
— І хліб, і нас!
— Чоловіче божий, спаси нас!
— Спаси нас!
З о с и м. Верховика ось на білому коні невидимого бачу. Він кличе нас іти за ним. На захід сонця. За синій туман. Верховика на білому коні бачу з небесною корогвою. Він кличе нас іти за ним за синій туман, на західну землю, де тихі річки, воздобні сади, солодкі меди, пахучі ладани... (7 пішов).
За ним з плачем рушили жінки, діди. Знявся спів: "Господь пастир мій, не матиму недостатку. Дав мені оселю серед лугів зелених, він веде мене до тихих потоків..." Несміливо зрушили з місця ще купки.
Пархімча (раптом). Контрреволюціє, сто-ой! І жодного видєнія! А то, як чучела, проколю і зарубаю!
Натовп спинився. Слухай дальшого оратора!
Марко (сміючись). Куди ви, чудії, ну куди? На захід до капіталістів? Там справді течуть, увесь світ там обтікають три тихії річки: золота, срібна і річка сліз. (Повторив). Річка сліз. Понад ними панські воздобні сади. Там вас приймуть — у найми! Своїх навіть нажегіуть, а вас на їх місце візьмуть, як дешевших. Оселять вас понад річкою сліз, і будете воздоблювати панські сади до синього поту, аж поки не дадуть вам попи ложки меду, не обкадять ладаном і не скажуть: "Амінь!" Ну, а ми з вами (до мітингу), мабуть, тут залишимося, га? На своїй землі! І будемо, мабуть, працювати далі, і як їм не хочеться, а на самих себе. Пророчено в Біблії (до пророка): зломиться підпора ваша—хліб, це в книзі третій Мойсеевій, а у нашого колгоспу в бухгалтерській книзі навпаки одречено: підпора збільшилась на 47,03 процента за рік, озимина вже — як жемчуг, стайня — як палац, коні — земля вгинається... То невже не доб'ємося молочних річок, воздобних садів, солодких медів, пахощів дівчатам? Чи, може, в нас не буде добрих умивальників, соціалістичних годинників, електричних ламп замість лампад, а замість ікон — таких красунь жінок, що просто ставай, і цілуй, і молися на них?..
Оксана (не видержала). Підпалюй!
Пархімча. Огонь!
Підпалили. Запалало. Зачервонів на дзвіниці хрест. Заблистіли людські очі тайним острахом і радістю. Тиша. Тільки тріскотнява сухого дерева. І раптом голосний дихавичний голос. Оглянулися.
Зосим (підвівши вгору руці). Огонь вічного! Небесний огонь! Бачу небесний огонь! Мотрона прослизнула л о Марка і підпалила. Спалахнуло пальто.
Н а д і й к а. Товаришу Марко! Горите!.. Скиньте пальто! (Учепилась за рукав).
Марко, відчувши на собі огонь, одним рухом скинув пальто з плечей. Надійка стягла і кинула геть.
Оксана. Хтось підпалив? Надійка. Мотрона!
Марко. Ну от... як... твориться чудо. Одне кричить, показує на небо, а друге — підпалює. (До Оксани). Закінчуйте мітинга, Оксано, тепер уже я думаю, ясгіо всім... (Зліз з столу, до Надійки). Таки трошки спікся!
Надійка. Де?
Марко. На ґудзикові.
Оксана (вилізла на стіл). Бачите тепер, товариші, як у нашій темряві чужий клас ховається і що він виробляє? Пече?
Н е в е д и к (розстроєний). А не печи хоч ти! Оксана. Ану ще що скажи! Н е в е д и к. Не дряпай, стара.
О к с а н а. Я не нова. Уже за шістдесят, та у мене мислі нові, діду! Новими думками цвіту. А як нові думки цвітуть, то й тіло молодшає. Хочеш — затанцюю? Ще й вийду заміж за тебе!.. (До музик). Ось заграйте мені! Метелиці! Я покажу при іконах дідові, яка я стара!
Музики заграли. То Оксана, взявшись в боки, підпливла до діда:
Ой надворі метелиця,
Чом старий не жениться... (Поманила). Ну ж? Ну?
Неве дик (крекнув). Гех!.. Таки справді туди його, розтуди! (Гупнув ногою, другою і таки пішов).
Женитися не пора,
Ще дівчина молода...
VI
1
Рано-вранці край села виряджались в дорогу дві партії люду: одна під проводом Марка виселялася на новий колгосп, другу, невеличку, де стояли Зосим, Ільченко, Мотрона, виселяли за межі УРСР.
2
Баба Оксана заскочила ще раз до Василии и. Край столу сидів, заклякнувши, Никандер. У вікно дивився X р и с т а н.
Оксана (до Василини за піч). Виряджаємось у дорогу на новий колгосп "Червоне колосся". Може, підеш з нами, Василино? За сином і внуком? І я з ними. Колись же дівували разом, то ходімо, сестро, і тепер разом за дітьми і внуками. А який там степ високий та веселий! І вмерти ясно буде, не то що тут, у цім яру, де все запало і старим порохом припало... Ну?
Василина у відповідь засвітила мовчки свічку, лягла з нею під ікону і руки склала, як на смерть.
3
Оксана вийшла з хати. Поминула першу партію. Голова сільради дочитував приговора:
— ...Загальні збори одинадцятого лютого тисяча дев'ятсот тридцятого року ухвалили: Зосима Закутного, Івана й Мотрону Ільченок як класових наших ворогів вигнати од нас навіки і просити уряд виселити за межі УРСР... (Махнув рукою конвоїрам, щоб вели).
Марко (до Надійки). А Дмитрик?
Надійка. За батьком не йде, та й до нас ще не підходить. Усе сторониться.
Ільченко (одвернувся). Прощай, село!
З о с и м. То можна нам взяти хоч жменьку землі?.. На спомин?
Роман (виступивши). Ні, ти вже краще візьми з собою оцей камінь, що його звелів закопати на межі!.. Зосим одвернувся.
(Кинув камінь. Обернувся до села). Прощай, село!
Килина Нечай (до Оксани). А ви, бабо Оксано, й не обернетесь?
Оксана. Чого я там не бачила? Своїх злиднів, темних літ чи щербатого села?
Н е в е д и к (обернувся). Туди його, розтуди!
Десь попереду розлігся голос Пархімчі:
— Колоно, слуша-ай! Прямо на колгосп, равнєніє налево — руша-ай!
Вибухла музика. Зарипіли вози. Завіса