— А чого вона тобі подобається — оця моя банда?
— Коні добрі, люди правильні, та й ви, видать, нічбго собі чоловік. За нас ходите.
Переднім кіннотникам набридло стояти на місці. їхній Остюк примчав до тачанки. По-молодецькому злетівши з коня, він козирнув, дзенькнувши острогами.
— Зачекай,— Шахай підійшов ближче до селян,— навкруги тут не зустрічали якого війська?
— За залізницею по селах стоять трохи — в погонах. Та в тебе більше.
Сила була справді добра: гармати вилискували на сонці вряд і десятків зо два кулеметів на тачанках. Сотня доброї кінноти і решта — підводами.
— А тут, на горі за насипом, поїзд із гарматами ходить. Сюди й туди.
Зустріч наявно гтавала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ Остюкові вислати розвідку.
— Хорти, певно, й самі знайдуть дорогу додому. Паняй-те! — сказав він неголосно до селян і взявся знову за бінокль. Чорні крапки, що ними зробились п'ять кіннотників у далині, збільшились і поближчали ввосьмеро. Вони мчали далі, пригнувшися на сідлах.
Раптом біла квітка розкрилась високо над їхніми головами, і потім друга й третя. Шахай, усміхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетіло один за одним три вибухи шрапнелі. І майже одночасно, як луна, стукнули відгомоном звуки від ворожих гармат. Полонина вся заклацала зброєю. Кулеметники обняли свої машини.
Вершники мчали назад. Ще три шрапнелі луснуло вгорі, обдавши їх жахом смерті. І потім стрілянина вщухла.
Степова балка мусила стати вихідним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка вгорі пливла самотньо над неміряним степом. Вона наближалась до сонця.
Все затихло перед боєм. Над кіннотниками знявся прапор. Тремтяча рука якась тримала його, пригорнувши до себе. Талановитий кулеметник Галат бігав від тачанки до тачанки. Він проклинав себе самого і всіх на світі, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий, і воювати він не хоче — на сміх людям — без шапки.
Ординарець наче з-під землі вилетів на бистрому коні. Обсмикуючи на собі гімнастерку, він розповів Шахаю про бронепоїзд, що ходить він по рейках, сюди й назад, маневруючи.
Повернулись і розвідники. Остюк сам під'їхав із ними, похитуючись станом, як кокетлива дівчина. Із Шахаєм він колись крав яблука в ріднім селі, а тепер був гордий, ведучи кавалерію свого друга в огонь і воду.
— Це твої люди, Остюче, за зайцем бігли?
— Це мої.
— Покликати.
Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий тон — сторожкий і тривожний. Наче відразу думки вийшли на день, тріпочучи на сонці. Все стояло вкупі — так, як поставила дорога. Розвідники повертались на свої місця, згори поглядаючи на піхоту й заграваючи з гарматниками. П'ятеро кіннотників Остюкових нарешті під'їхали — мокрі й потомлені. Вони зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Коні їхні були сірі від мила, з обвислими гривами й хвостами, і важко дихали, закриваючи часом очі.
— Судити вас будемо потім,— сказав Шахай,— за вашу заячу відвагу під час рейду. А тепер спробуємо,— промовив він тихше,— яка вона у вас. За мною!
Він спокійно зрушив із місця свого коня й поїхав уздовж валки партизанів. Поруч із ним їхав Остюк, задуманий і суворий, а позаду — п'ятеро.
Коло кіннотників стали всі семеро. Остюк передав щось своєму помічникові. Привели двох запасних коней, і на них сіло двоє кіннотників. Які в них були думки? Такий страшний переліт — від нагороди до суду — зігнув їм спини. А проте спитайте партизана, що таке є, зрештою, смерть. Особливо, коли рука вірного товариша пустить кулю в серце.
Шахай виїхав на гору. Дійсно, далеко десь між залізничними насипами вився кучерявий дим. Ось він і вийшов по цей бік. Сонце вдарило його з полудневого неба стрілами, наче зупиняючи. І він зупинився.
Шахай показав пальцем ліворуч по залізниці, де верстов за п'ять стояла купка дерев.
— їдьте до тих дерев. Поспішайте. Бронепоїзд мусить бачити вас увесь час. Коли ми перейдемо залізницю, повертайте за нами.
Остюк незрозуміло дивився слідом за кіннотниками.
— їх переб'ють з бронепоїзда. Вони й половини не проїдуть.
— Ти, Остюче, подумай, що буде. Знаєш гру в те, хто дурніший вийде?
Остюк звів плечима, махнув головою.
— Це коли певна дія викликає одну певну думку. Що ти подумаєш, коли дівчина винесе тобі гарбуза?
— Я їй вимажу ворота!
— Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А коли ворог почне ставити проти тебе гармати — що тоді подумаєш? Невже — що ворог хоче знятися на карточку?
— Я йому, сукиному синові, покажу, як виставляти гармати!
— Ти будеш певний, що він пустить шрапнель або картеч. Тепер же, що подумає інтелігентний капітан на бронепоїзді, коли побачить, як летять твої хлопці йому навперейми?
Але Остюк уже сміявся, вставши на стременах і взявшися руками за шию коня.
— Він подумає, що вони зірвуть йому рейки? Це є гра. З бронепоїзда побачили метких вершників трохи запізно.
Пустили зо три шрапнелі високо в небо. Вершники їхали далі. Ще кілька шрапнелів приліпилося до безхмарного неба. Бронепоїзд став потроху одсуватись, звільняючи путь. В'їхав у насип і швидко виплив по другий бік насипу. А вершники все бігли йому навперейми.
За знаком Шахая Остюк засвистів умовно в полонину і звернувся з запитанням:
— Ним же вони там зриватимуть?
Жаль, що немає чим. Динаміт вийшов увесь. І Остюк сміється знову, розвалившися на сідлі. Військо ледве показалося з полонини. Вітер розколихував прапор, нестерпимо ворожий до блакиті і здалеку видний. Він був дисонансом в оцій весні — з її невловимою блакиттю повітря та сіренькою зеленню землі. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечірнього заходу, коли сонце лягає в долину, виринув і несеться собі, колишучи крилами.
Червоного прапора красна зоря Обійде із нами далекі моря...
Це пісня лунає від кулеметів. Галат диригує з своєї тачанки. Це тачанка стоїть і навкруги неї кулеметники з чубами на цілу околицю. Завзято доспівують полохливу пісню, похитують у такт головами, Вони обнялися й стоять, поклавши руки на шию один одному. Шахаєва хитрість облетіла вже всіх, звеселивши!
Але й кулеметники ось рушають. В'ється степовий пил з-під коліс. Жайворонок висить на невидимій нитці, співаючи1 весну. Пісня його тремтить згори, не переставаючи, наче ллється десь в озерце чистий і холодний невеличкий струмінь.