Батькова учениця, з грацією напівдитини, напів-жінки, одягнувши модне пальтечко, розпрощалася і пішла, ще раз обволікши Наталю й Верховця м'яким, загадково-коричневим поглядом красивих очей, не то, прозріваючи чужу таємницю, не то свою власну пропонуючи розгадати людям. Наталя звернула увагу на її зачіску — два заплетені в кіски пасма, туго перевиті грубою вовняною вервечкою, стирчали над вухами в дівчинки, і тільки на кінцях вивільнилися пухнасті кучерики. Зачіска, рух, яким дівчинка накинула на себе пальто, її вільна, красива хода — все зафіксувала за давньою звичкою Наталина пам'ять, м'язи на мить напружилися, наче повторюючи урок пластики. "Може згодиться,— подумала Наталя,— адже мала ця — ровесниця моєї Беатріче".
— Бачиш,— із смутною іронією в голосі почав батько,— таким чином не відриваюсь від молодих. Перебуваю в курсі найновішої інформації з усіх галузей знань та моди зокрема. Як писав колись Досто-євський, "бідолашні старички, що примазалися до молодих".
Розумний, добрий мій тато, тепер я не мушу нічого пояснювати, можна просто вести розмову на задану тему, наче ми тільки вчора бачились востаннє, мій тато завжди знає, як треба повестися, щоб усе було нормально, жаль, що я цього не успадкувала, все чиню казна-як...
Верховець присів. на стілець з високою спинкою, оббитою старим оксамитом, присів так, як хлопчаки сідають — "верхи", так що спинка опинилася під руками, витягнув далеко свої довгі, цибаті ноги, примружено розглядаючи полишену ученицею роботу. Побачив у ній щось втішне, вдале, бо примирливо, задоволено кивнув головою, усміхнувся. Усмішка могла стосуватися власних його думок, за плином котрих Наталя й не бралася слідкувати, її все ж таки жахало відчуття відчуженості, хоч до нього була готова, і ще більш виразне почуття жалості до батька, до жовтуватої нездоровості його обличчя, до вузькуватих плечей і смутку в глибоких, широко поставлених очах. Виразно бачила запалі скроні, наче батькову голову назавжди стиснули в задумі важкі долоні. Запримітила довгі, необтинані, хоч охайно відполіровані нігті. Шукала поглядом звичного мозолика на середньому пальці правої руки: мозолика того віддавна батько натер, коли писав ручкою. Він не визнавав "кульки", писав тільки чорнилом, мама кепкувала — ти б ще гуску обскуб, мав би надійніше стило.
А ось це в Наталі вже було від батька — оте прокляте самоїдство, вічне невдоволення собою, пошуки чогось нового. За що тільки не хапався, у чому тільки не випробовував свої можливості! Малярство завжди, правда, залишалося при ньому, але він писав також мистецькі статті, вивчав діалектологію, ходив у гори з альпіністами, був прекрасним знавцем народної медицини і зняв кілька документальних фільмів на замовлення якоїсь телестудії, зо три сезони працював з геологічною партією, роблячи зарисовки з їх побуту, малюючи портрети друзів — геологів. А водночас Наталі здавалося, що він завше був поряд з нею, ніколи не полишав її. Аж поки вона не пішла сама.
Юлюс зізнається Беті: а ми без тебе зовсім прогоріли. Як же інакше, звичайно, прогоріли, куди їм без неї, уся джазгрупа розпалася, ніхто, мабуть, їх слухати не хоче, що людям вони, ті троє, без світлої дівчини, яка грає на роялі й співає, хоча, зрештою, зовсім не в тому річ, вони без неї й справді геть прогоріли, вона йде від них — бо не може не піти, морально — йде, І вже не має значення, чи посягнуть вони, ті мерзотники, на її чистоту,— вона йде. Духовність її — над ними, смерть — то й смерть, яка різниця, все ні до чого, коли не може порятувати від морального падіння Андрюса. Чи — смертю своєю рятує? Бути доброю і любити — це не просто кредо, а спосіб Існування цієї дівчини,— то що їй смерть?
— Ти кажеш — Достоєвський? В такому разі, Ста-ніславський цю думку повторив і розвинув. Він теж боявся зробитися старичком, котрий кадить молодим і, спотикаючись, шкутильгає за ними. Але ж, тату, — від незвички вимовляти вголос це слово аж у горлі заболіло,— він ще більше боявся бути досвідченим старцем, який забув про шукання й помилки молодості.
— Останнє мені не загрожує. В молодості я не робив помилок.
Зачепитися б зараз за спасенне словечко "а пам'ятаєш", перекинути місточок у розмові до чогось нинішнього. Батько, мабуть, знає про Наталю більше, аніж вона про нього. Мама, без сумніву, чимало переговорила. Марія, котра варить бульйон і носить його хворому Верховцю,— це було майже невірогідне. Мама у ролі доброї самаритянки, не може цього бути! Причина її самопожертви затаїлася в репліках, зітханнях, розумуваннях,— жаль, що Наталя як слід ніколи не прислухалася до материних балачок. Надто часто мама замінювала словами вчинки, почуття і навіть самі події. Слова служили їй не для того, щоб вголос висловити думку чи про щось розповісти, поділитися, поскаржитися. Слова рятували її, коли треба було поєднати істину з неправдою, коли треба було чогось домогтися тільки для самої себе, або щоб відсторонити людей, які заважали їй у цьому.
Ні, все-таки краще він запитав би, що привело Наталю до нього, взагалі — запитав би про щось, тоді стало б легше, простіше, а він не питає, ніби йому все одно, ніби й справді вони тільки учора бачилися. Що він відчував, що думав, узрівши дочку на порозі своєї майстерні,— а почуттів своїх не виказав ніяк. Спершу заховався за тим вирлооким "обдаруванням", потім — за філософськими викладками про старість. Тепер от розглядав на світло свої вихудлі, вузькі, але красиві долоні.
— Мати казала, що ти кидаєш роботу в театрі. Нарешті. Запитав. Але коли мама встигла вже розповісти?
— Збираюсь кинути,— несподівано для себе уточнила Наталя, у такий спосіб віддаляючи термін остаточного рішення, полишаючи собі час на роздуми. Не вірила власним вухам — як, як вона сказала?— і з поспіхом повторила інакше:— Збиралася кинути.
— Кидай,— не вникаючи в нюанси доччиного визнання, безтурботно підтримав батько.— Спробуй ще якоїсь роботи — і тоді знатимеш, що твоє насправді. Повернешся, якщо захочеш.
Намірилась сказати, що театр — не малярство, туди повертатися ще складніше, актор — самітник? Яке безглуздя! Це мистецтво колективне, а в колектив не завжди просто вписатися знову. Але промовчала.