— Хлопці! — скрикнув Іван, роздратований сими словами, і гримнув склянкою до стола. — Гунцвот, хто мені се говорить!
— Та ми не від себе говоримо. Нам так оповідали ті дівки, що ночують з твоєю Фрузею. А їм вона говорила, буцімто все вже між вами умовлено.
— Чи стеклася дівка? Що між нами умовлено? То правда, що вона кілько разів товкла мені, щоб я покинув Борислав, а я, щоб спекатися її, сказав їй раз:"Та добре, добре, ще пару неділь заждімо, а потім якось-то буде". Та й тілько всеї розмови було.
— Га-га-га! — реготалися ріпники. — Добре ти сказав їй! "Пару неділь заждімо, а потім якось-то буде". Отак-то й але! А за пару неділь буде те саме святе, що й тепер є.
— Ну, та певно. Адже пан біг не прийде та не зробить чуда ані для мене, ані для неї. Адже знаєте, що у мене своїх статків-маєтків нема; що зароблю, те й маю.
— Ну, Іване, а було колись,— закинув хтось із купи, що ближче знав Іванові відносини.
— Е-е-е! Чи одно то було та й з водою поплило! — мовив Іван, махнувши рукою. — Що мені з того, що батько був багач на все село? Я з того нині що маю?
— Хіба оскомину! — крикнув хтось з гурту.
— Рація! Хіба оскомину. Але оскоминою ніхто ситий не буде. Ну, а Фрузя що має? Вона-то ніби говорить, що вона задля мене покинула батька і прийшла сюди, але я то знаю ліпше. Покинула, бо мусила, бо дома тісно, у батька ще дві дівки, треба їх замуж віддавати, а тут нема з-за чого. Всего маєтку — два прути поля та й тота хатчина. То ще з прутом поля дівку хто-будь візьме, у кого є свойого троха, та й ще коли дівка здорова і добра до роботи. А вже як на трьох ділити, то на таке ніхто й не подивиться. А ще коли дівка така, як гусяче повітря, ні до охоти, ні до роботи, як ота Фрузя. Ну, що з неї за робітниця? Десь при багатстві, якби тото вбрав, якби на тото хухав, як на дитину, то, може би, й було до людей подібне; а при бідності, на зарібні руки взяти та оженитися з таким, то ліпше прив’язати собі камінь до шиї та в вир з берега.
— Та то правда, правда,— говорили ріпники, вже не жартуючи.
В тій хвилі з-за великої печі, що стояла в куті шинкової комнати, висунулася бліда, скулена постать, що сиділа там уже кілька хвиль, всунувшися до шинку затильними дверми з сіней і. не спостережена ніким серед гамору і пиятики. Се була Фрузя. Вона тряслася в лихорадці, її очі блищали, уста були майже зовсім білі і потріскані від гарячки. Непевним кроком вона, протискаючися поміж ріпників, вийшла на середину шинку і, зупинившися перед Іваном, поклонилася йому, досягаючи рукою землі. Всі затихли і ззиралися на неї.
— Дякую тобі, Іване,— промовила вона,— дякую за те, що ти хоч раз сказав щиро і по правді те, що думаєш. Тепер я знаю, яка передо мною дорога. Не бійся, я тобі більше не перейду дороги, не докучу тобі, ані не докорю. Жий собі, як сам знаєш, і нехай тобі бог помагає.
І вона ще раз поклонилася йому. Іван сидів за столом, мов на терні.
— А те, що ти клявся та присягався мені, що візьмеш мене, відкупиш свій грунт, будеш знов господарем, — нехай се бог забуде. Я тепер знаю, що ти брехав, але донині я вірила тобі. Тілько те ти неправду сказав, що мій тато сам нагнав мене до Борислава. Се ти брешеш, небоже. Тато навіть не знав, де я поділася. Ніхто не знав. Тілько я знала та й бог, що подав мені сю думку, певно, за якісь тяжкі гріхи. Але коли я почула, що ти тут хорий, що лежиш у пустій, холодній буді, що через день нема тобі кому раз води подати,— тоді щось шибло мені в серце: "Адже ж ми любилися обоє. Адже ж то мій наречений перед богом, хоч не перед людьми". І я зібралася і пішла сюди. Бог, видно, потребував нащось моєї муки, бо відмірив мені її повну мірку. А ти нині досипав з чубком, пересипав через край. Дякую тобі ще раз. Бувай здоров!
І вона втретє поклонилася йому і вийшла.
Ріпники мовчали хвилю після сеї несподіваної пригоди. Але швидко отряслися від зворушення. Посипалися грубі, цинічні жарти.
— Ади, оса, як жалить!
— Та то холера, не дівка.
— В роботі чоловікові не поможе, а своїм язиком і своїми слезами серце злоточить.
— Ну, оженися з такою, то маєш готовий шпиталь дома.
Тільки Іван мовчав і сидів, понуривши голову.
V
Вийшовши від Кирницького, Фрузя, не зупиняючися, почалапкала вулицею, сама не знаючи, куди і пощо. Було холодно, темно, дрібний дощ сік їй просто в очі, вулиця, розмокла і розталапана, була радше одною великою баюрою, ніж вулицею. Фрузя йшла, насилу витягаючи чоботи з липкого болота, насилу переводячи дух. Її пекло щось у грудях, але на очах не було сліз, ані в голові думок. Тільки неясне та непереможне почуття: геть відси! тікати! сховатися! — гнало її наперед. Сховатися, але де? Перед ким? Вона не розуміла того, що їй хотілось сховатися перед самою собою, перед власним болем.
Не пройшла й сто кроків, коли обік неї де не взялася Ганка. Відки вона взялася? Мабуть, чувши Фрузину бесіду і бачачи, як вона сама вийшла з шинку, Ганка зібралася незамітно і незамітно вибігла їй наздогін. Вона так несподівано вчинилася обік Фрузі, що ся, зирнувши вбік, аж злякалася, побачивши її, скрикнула і перехрестилася. Ганка засміялася стиха.
— Злякалася? — мовила вона. — Не бійся, се я, Ганка.
— Чого хочеш від мене? — ледве промовила Фрузя.
— Нічого. Іду собі вулицею. Хіба не вільно йти обік тебе?
— Але тобі сюди не дорога.
— І тобі ні. Адже до своєї кватири ти повинна була йти в противний бік.
— Мені все одно,— мовила Фрузя.
— Ну, а мені туди треба,— мовила Ганка. Хвилю обі йшли мовчки. Кругом було пусто, тільки з шинків чути було крики і співи та чорний велетень Діл шумів і стогнав під осінню негоду.
— А що, напштикав тобі під ніс твій Іван? — промовила злобно Ганка.
— А ти тому й рада!
— Я? Мені байдуже. Я се давно знала.
— Що знала?
— Те, що ти почула тепер. Що Іван не любить тебе. Що він дурить тебе і не думає женитися з тобою.
— Він сам тобі се говорив?
— Ну, а хто ж би інший?
— Значить, він любить тебе?
— Мене? Або я знаю. Мені байдуже.
— А пощо ж ти заскакуєш коло него, чіпляєшся його, як ріп’як кожуха?
— Ха-ха-ха! Ані мені сниться. Він сам підлещуєся до мене, говорить мені всячину, але я розумію се все дуже добре.