Ніхто ніколи не довідається, що я тоді витерпіла. Та любов підтримала мене, надала мені сили, і я по праву зайняла своє місце поруч з Калулою, обняла його за шию й шепнула на вухо:
– Ти не винен, мій рідний, я знаю. Але скажи це мені сам ради мого спокою, тоді я зможу витерпіти все, що на нас чекає.
Він відповів:
– Я не винен, і це така ж правда, як і те, що я стою зараз перед смертю. Хай тебе це втішить, о зранене серце, заспокойся, о дихання моє, життя мого життя!
– Тоді хай приходять старійшини!
І тільки я мовила ці слова, знадвору почулося рипіння снігу, а потім у дверях з’явилися одна по одній згорблені постаті – старійшини.
Батько офіційно звинуватив в’язня і докладно розповів про все, що сталося вночі. Він додав, що за дверима стояв сторож, а в домі не було нікого, крім родини й чужинця.
– А хіба родина може украсти своє власне майно?
Він замовк. Старійшини довго сиділи мовчки. Нарешті, один по одному вони сказали, кожний своєму сусідові:
– Обставини склалися не на користь чужинця.
Боляче мені було чути ці слова. Потім батько сів. Ох, я нещасна, нещасна! Тієї самої хвилини я могла довести невинність мого коханого, але не знала про це!
Головний суддя спитав:
– Чи хоче хто захищати в’язня?
Я підвелась і сказала:
– Навіщо йому було красти цей гачок, або кілька, або й усі гачки? Незабаром він мав стати спадкоємцем усього цього багатства.
Я стояла, чекаючи. Довге мовчання, пара від дихання багатьох людей огорнула мене, мов туманом. Нарешті старійшини один по одному повільно закивали головами і пробурмотіли:
– В тому, що сказало дитя, є істина.
О, серце моє так утішилося від цих слів! Хоч і скороминуща була ця радість, але така дорога. Я сіла.
– Коли хтось ще хоче говорити, нехай скаже зараз, бо потім доведеться мовчати,– мовив головний суддя.
Батько підвівся і сказав:
– Вночі до скарбниці повз мене промайнула в темряві якась постать і незабаром повернулася. Тепер я думаю, що це був чужинець.
О, я мало не знепритомніла! Я гадала, що це моя таємниця, і навіть великий бог криги не міг би вирвати її з мого серця.
Головний суддя суворо звернувся до бідного Калули:
– Говори!
Калула завагався, потім відповів:
– Так, це був я. Я не міг заснути від думок про ці прекрасні гачки. Пішов туди, цілував і ніжно гладив їх, сподіваючись вгамувати своє збудження цією невинною радістю, потім поклав їх назад. Може, я й упустив якийсь гачок, але жодного не вкрав.
О, зробити це фатальне зізнання в такому місці! Запала зловісна тиша. Я знала, що він сам виголосив собі смертний вирок і що все скінчено. На кожному обличчі можна було прочитати: "Це зізнання! Жалюгідне, боязке, нещире!"
Я сиділа, ледве дихаючи, і чекала. Нарешті я почула ті урочисті слова, що їх, я це знала, не минути. І кожне слово, немов ножем, краяло моє серце.
– За рішенням суду, обвинуваченого буде піддано випробуванню водою.
О, будь проклятий той, хто приніс у наш край це "випробування водою"! Його завезли до нас багато поколінь тому з якоїсь далекої країни, що лежить невідь де. Раніше наші батьки вдавалися до ворожіння та інших ненадійних способів допиту, і нещасні звинувачені іноді рятували собі життя. А відколи запровадили "випробування водою", котре винайшла людина мудріша, ніж ми, бідні неосвічені дикуни, такого вже не трапляється. Якщо людина під час цього випробування тоне, її визнають, без найменших сумнівів, невинною, а якщо вона випливає, це – так само беззаперечно – свідчить про її вину. Серце моє розривалося, бо я сказала собі: "Він не винен, він загине у хвилях, і я ніколи більше не побачу його".
З тієї хвилини я ні на крок не відходила від нього. Всі ці дорогоцінні години я плакала в його обіймах, а він говорив про свою глибоку любов до мене, і я була така нещасна... і така щаслива! Нарешті вони відірвали його від мене, а я, ридаючи, пішла за ними і бачила, як його кинули в море... Потім я затулила обличчя руками. Страждання? О, я знаю глибоку безодню цього слова!
Наступної хвилі почулися злобні тріумфуючі крики людей, я, здивована, відтулила руки від обличчя. О, гірке видовище – він плив!
Серце моє одразу скам’яніло, заледеніло. Я сказала:
– Він винен і збрехав мені!
Я з презирством одвернулася і пішла додому.
Його відвезли далеко в море й посадили на айсберг, що плив на південь по великих водах. Рідні мої повернулися додому, і батько сказав мені:
– Твій злодій шле тобі свої передсмертні слова: "Перекажіть їй, що я не винен і що всі дні, години і хвилини, поки буду тут голодувати й конати, я кохатиму її, думатиму про неї і благословлятиму той день, коли передо мною постало її прекрасне лице". Дуже мило, навіть поетично!
Я відповіла:
– Він нікчемна людина, ніколи не нагадуйте мені про нього!
Подумати тільки – весь цей час він був невинний.
– Дев’ять місяців – дев’ять нудних, сумних місяців – минуло, і нарешті настав День великого щорічного жертвування, коли всі дівчата племені миють обличчя й розчісують волосся. З першим же рухом гребінця злощасний риболовний гачок випав з мого волосся, де він таївся всі ці місяці, і я впала непритомна на руки сповненого каяття батька!
Тяжко зітхаючи, він сказав:
– Ми вбили його, і віднині я ніколи вже не усміхнуся!
Він дотримав свого слова. Слухайте: від того дня не минає й місяця, щоб я не розчісувала свого волосся. Та навіщо все це тепер?
Так скінчилася скромна оповідь бідної дівчини, з якої ми дізналися, що сто мільйонів доларів у Нью-Йорку і двадцять два риболовних гачки за полярним колом дають людині однакову фінансову могутність; отже, той, хто потрапив у скруту, просто дурень, коли залишається в Нью-Йорку, бо він може купити на десять центів риболовних гачків і емігрувати.
1893