Очевидно, тоді хлопці чекали, як Дмитрик в присутності тітки Теклі затопить нахабі в пику, сплативши цим довготривалу заборгованість, а одночасно й поклавши край Йосиповому перебуванню в їхньому товаристві (вони його, якби Дмитрик дозволив, далеко ліпше проматлошили б, хоч ніхто з них не належав до злопам'ятних; надто вже він їм залив сала за шкіру!), і не виходили з дива, чому Дмитрик цього не вчинив, бож із того, як йому забракло повітря (Дмитрик аж посинів), хлопці бачили: Йосип безсоромно бреше (зрештою, де ж Дмитрик будь-коли звернувся б до такого придуркуватого по допомогу, навіть якби він її справді потребував!), проте не здогадувалися, що Дмитрик, заки йому ще кров відплила з обличчя, вже (одним махом, ніби за кутик струсонув міцно спрасовану хустину, яка, виривана бурею, заляскотіла в його руці) уклав подумки, як провчити Йосипа, аби йому назавжди відпала охота до подібних вибриків, і лише остаточно зважував, чи дійсно Йосип слабує на голову, чи це промовляє з нього розрахований і небезпечний підступ, до якого варто пильніше придивитися й не легковажити ним, як досі.
Щоправда, назовні, попри цю настанову, Дмитрик ані трохи не змінив супроти Йосипа поведінки, він навіть слова не проронив, коли хлопці звели на нього очі, сподіваючися, що Дмитрик бодай коротко натякне, чому він панькається з Йосипом (якби його спитали, Дмитрик ледве чи спромігся б відповісти, оскільки він і сам не знав, чому, хоча з пересердя й приписував це то корові, яка завдяки хвилевій слабості увійшла йому в серце й отаборилася там, то нічим не вмотивованому, невловному, а заразом і досить настирливому передчуттю, — що не зникало, навіть коли Дмитрик заспокоювався, — ніби з Йосипом через випадковий збіг обставин пов'язане дуже важливе вияснення і навіть подальші прямування його власної долі).
Однак попри те, що Дмитрик не зрадив себе жодним поглядом, — адже він взагалі пропустив повз вуха усе Йосипове казання, — Йосип одразу вловив: Дмитрик насторожився, і це, ймовірно, і спонукало його вже й справді, і то одразу, ледве за тіткою Теклею зачинилися двері, запропонувати свої послуги, аби дещо злагіднити свій вибрик, бо в Дмитриковій мовчанці й стриманості він раптом вичув загрозу.
Не виключене також, що в кожного, крім розуму й почуттів, десь на самому дні свідомости в напівамебному стані зберігаються рудименти всеохопного космічного сприймання, дуже спорідненого з ясновидцям, яким людина користується лише в великій небезпеці або в сильному внутрішньому потрясінні; тобто не користується, а просто тієї миті, як людина полохається, це сприймання з мачини виростає на циклопічний вихор вогню, що відсуває набік особу, як порожню шкаралупу, й починає само з себе діяти, бо ні розум, ні почуття не встигають ловити й осмислювати мікроскопічних душевних поштовхів, справжніх рушіїв найвеличніших й наймізерніших людських вчинків.
Може, навіть Йосип не так вичув, — його не мучила зайва перечуленість, оскільки він знав: людина, яка поважає себе (а з роками Йосип відкривав у собі дедалі більшу повагу до власної персони й дивувався, чому інші не приєднуються до цього відкриття), засадничо не помиляється в житті, отже й не потребує ні плекати в собі зайвої, для здоров'я лише шкідливої перечулености, ні надто зважати на чиїсь почуття, — тоді й кроку не ступиш, — як радше наслідком унутрішньої закономірности, що разом з океанами тримається на припливах і відпливах, його енергію (її Йосипові не бракувало, хоч Дмитрикові хлопці, особливо Овсій Мірошниченко, й твердили, ніби вона в нього марнується на безнастанне викарбовування залізяччя та іржавих бляшок, бо він сам і вся його душа — процвяхована порожня бляшанка) повернуло в інший бік, і вона заповнила найвіддаленіші засохлі чарупки свідомости, які несподівано набубнявіли й активізувалися, ненароком відкривши йому те, чого він досі ніколи не зауважував, — що ані трохи не унедійснює й іншого припущення, згідно з яким Йосип мав на думці виразну, невидиму стороннім, однак зовсім певну мету, і до неї зосереджено й неухильно прямував, бо що пильніше Дмитрик до нього придивлявся, то менше він Йосипа розумів, хоч інколи Дмитрикові й здавалося: усередині м'яка заслона втримує його розуміти Йосипа, наче Йосип вибганий з іншого тіста, ніж Дмитрик і його хлопці, а людина без шкоди для себе не годна розуміти те, що на неї не подібне.
Звичайно, якби Дмитрикові довелося пояснювати, чому це так, він не знайшов би жодної ваговитої причини, крім деякого збентеження, однак попри цілковиту неспроможність висловити те, що, може, й взагалі не надавалося висловити, — хіба не займає невисловлювальне в людині далеко більше місця, ніж усе те, що, звужуючися й мілкішаючи, викристалізовується в слова? — він зовсім виразно почував: з миттю, як він збагне Йосипа, щось суттєве в ньому самому безповоротно загине, перетворивши його на істоту, якою він гидуватиме, — висновок, що настільки спантеличив Дмитрика, аж він поспішив викинути його з голови й навіть на деякий час цілком притлумити роздуми (хоч вони з'являлися ніби ззовні, без найменшої Дмитрикової участи, й опадали його зненацька саме тоді, коли він клопотався справами, ані трохи не пов'язаними з Йосипом), чи Йосип пропонував послуги (а він їх пропонував з наполегливістю, немов від його послуг залежав порятунок світу) лише зі страху перед спокутою за попереднє хизування (Дмитрик змовчав, алеж Йосип не осліп, аби не втямити, як він перебрав міру, і, хоч і пізно, — де в кого мозок працює заднім числом, — похопився, щоб трохи злагіднити неприємне враження?), чи тому, що потреба допомогти притаманна усім без винятку, тільки в кожному по-різному виявляється? Добру людину штовхає чинити добро заради самого добра — беззастережно, усією грудною кліткою, не відмірюючи добра на міліграми, часто навіть собі на шкоду, — зовнішню, не внутрішню, — і життєвий досвід (гартувальня, яка щойно повністю, за висловом Терещенка, мов лакмусовий папірець, проявляє добру чи злу людину, бо коли всі живуть у достатках і ніхто нікому безкарно не ссе крови, — такого раю Дмитрик за своє життя ще не подибував, хоч Терещенко напевно не брехав, запевняючи, ніби це трапляється, — із жиру, спричиненого душевною порожнечею й пересиченістю, як та свиня, що підкопує коріння дуба, який її годує жолуддям, — це речення Терещенко аж кілька разів повторював, тлумачачи Дмитрикові причину загибелі культур, що їх назви не трималися в Дмитриковій голові, — людина починає мізкувати від лукавого: хіба зло справді зло? може воно навіть добро? Хіба є межа між добром і злом, заки навколо панує, за визначенням Терещенка, доброзло, сіренька маса, не те й не се, яка нікого й не гріє, але нікому нібито й не шкодить, лише яка одразу ж розлітається, і то з мікронною чіткістю, на добро і зло, як тільки людині починають живцем вирізувати шматки м'яса?), той самий життєвий досвід, що угодованих добрячків перетворює на в'їдливих ницих потворок, не робить її черствою, бо вчинками доброї людини рухає співчуття й любов до ближнього, а не очікувана винагорода. Та й про яку кращу винагороду мріяти, коли, слугуючи ближньому з надміру власної доброти, людина дотикається до самого живчика існування, до самих кровоносних судин незбагненної божественної суті, — хіба не тому Христос дав себе розіп'яти? — а це такі двигтющі вихорі сліпучої радости, перед якою никне й щезає все інше, бо в цьому уламкові духовного прозріння людина випростовується й осягає певности: вона Божа істота, а не шматок безхребетної мерзенної гиді, що розкладається, ще заки її поглинуло небуття?