Коли ж у Дмитриковій голові Всевишній знову відділив сушу від води і невиразні зблиски затужавіли в зовсім виразні творива, тоді й сталося (оскільки Дмитрикові помисли за давньою звичкою одразу втілювалися в дію), що він поторкав за лікоть Мирона, який вибалушився на Ґудзія, ніби на місці панотця янгол-бешкетник, давши носака найближчим галактикам, відгорнув половину неба, щоб знедолені люди бодай на мить побачили райські кущі, від яких Мирон перетворився на соляний стовп.
— Слухай, Мироне, — ще раз потермосив Дмитрик свого закам'янілого сусіда, ледве встигаючи за тим новим, що виписувало йому в грудях дедалі стрімкіші й пекучіші кола, — ти й далі з Орисею?
— Чому? — не зрозумів Мирон, воскресши із соляного стовпа.
— Не передумав одружуватися?
— Ні.
— Коли ж весілля?
— Та з голими руками трохи не випадає, навіть за таборових обставин. Може, за місяць.
— Якщо ти дійсно любиш свою Орисю, одружуйся зараз. Я офірую тобі весілля. Покищо на дрібниці маєш три скрині американської шоколади. За півгодини її принесуть мої хлопці. Посилай сватів чи як там. Домовся з панотцем. Де ти вінчатимешся, в католицькій чи православній?
— Це жарти?
— Я зникаю з табору. Кидаю гендлярство.
— Як це кидаєш? Емігруєш? До Америки? Австралії? Арґентіни? Я поняття не мав, що ти записався на квоту й тебе взяли!
— Та ні. Просто кидаю. Довго пояснювати. Приходь завтра на обід. Запрошую усіх. Попрощаємося. А тепер чекай моїх хлопців.
— Дмитрику, алеж це маєток! Ти справді?
— Справді. Хіба я колись не справді? А нині й поготів!
— Я тішуся, тільки — тільки це не піде.
— Ти не хочеш прийняти — від такого, як я?
— Дмитрику, невже ти не розумієш? Як я тобі віддячуся?
— Віддячитися? О Господи, так відразу й віддячуватися. Тебе що, дідько в шию жене? При нагоді віддячишся комусь іншому, це те саме. Зрештою, звідки ти знаєш, що ти мені, а не я тобі вдячний?
— Ти дивний сьогодні. Але сьогодні все дивне. Сьогодні я заповзявся, уяви собі, я благав Усевишнього, — ні, про це я зараз не годен говорити. Колись пізніше. Коли трохи прочахне всередині. Будеш у мене дружкою?
— Якщо завтра до обіду обвінчаєшся. Інакше проси когось іншого, Берізка, Федю, Ґудзика, вони гарні хлопці. А я — щезаю.
— Я все ще не можу повірити. Ти не пожартував про три скрині?
— Пане Терещенку, — тихенько покликав Дмитрик свого "вчителя", що саме перешіптувався з професором Загородним, який багатозначно мружився, ніби готуючися потішити Терещенка віршованим гороскопом (такі віршовані гороскопи Дмитро Прохорович Загородний охоче складав усім своїм друзям і знайомим, запевняючи при тому, мовляв, хоч це безпосередньо й не належить до єгиптології, його головного фаху, однак він, Дмитро Загородний, не хоче виходити з практики, ану ж доведеться знову рятуватися цим набутим на Колимі промислом, як він уже рятувався, потрапивши на заслання за кандидатську дисертацію про "Книгу мертвих", — що в ній енкаведешники своєчасно встигли виявити отруйний буржуазний ухил з натяками на сталінський геноцид на Україні, бож тоді Загородний вижив лише завдяки віршованим гороскопам, на які серед урок об'явився чималий попит). — Пане Терещенку, будьте свідком, я дарую Миронові три скрині американської шоколяди на весілля, а вас, і вас, пане професоре (це стосувалося Загородного, який зосереджено розглядав Дмитрика), якщо, звісно, не погребуєте не надто вишуканим товариством, запрошую завтра на обід — хочу попрощатися з людьми. Я залишаю табір.
— Дмитрику, — остаточно пробудився Мирон, зиркнувши ще раз на обох свідків, бо професор Загородний притакнув головою, врочисто виголосивши до Дмитрика й Терещенка щось довге в цибулястих срібних гирьках, — не слова, а водяні доріжки, густо здиблені грудками голосівок, — хоч, може, Миронові від збудження то лише здалося, — спробую влаштувати все нараз. До побачення. Тобто ми з тобою ще сьогодні зустрінемося. Однак, покищо бувайте.
— Бувайте, — покивав йому і Терещенко, простуючи разом із Дмитриком і професором Загородним геть із церкви, бо служба добігла кінця (правда, Терещенко зауважив це лише тому, що Гаркуша разом із паніматкою попід руки супроводжував, чи радше волік, Ґудзія точнісінько, як тоді, коли в отця після богослуження стався вилив крови, хоч цей здогад щойно згодом після Дмитрикової промови на прощальному бенкеті остаточно осмислився в Терещенковій свідомості. Зрештою, не лише Терещенко, а й ніхто з присутніх не надав значення обставині, чому Гаркуша допомагає паніматці підтримувати Ґудзія, оскільки вістка, що отець покалічений, виплила на поверхню значно пізніше), і люди виходили надвір, де вже стояли поодинокими купками таборяни, базікаючи й обмінюючися плітками, не мавши однак куди поспішати, а тут ще й остаточно випогодилося, і Максим з мишами в голові, докладно оповіщав, ані трохи не бентежачися недоречними заувагами таборових мудрагелів, що відтепер усе в світі направиться, не сьогодні, то завтра, а найпізніше за тиждень чи за рік, бо нині вночі баба Грициха відвернула страшну напасть не лише від табору, а може, й від усього світу, і тому нехай люди не журяться, як далі, й не бояться, порятунок не за горами, він, Максим, ладен поклястися власним спасінням: нарешті все піде гаразд, хоч цього він, щиро казавши, і сам не очікував, коли, вихитавшися спросоння з барака, аби забрати вогнистих мишей після паші назад до голови, побачив, як баба Грициха своїм безмежно добрим серцем подужала нечистого.
Звісно, Максим, цього, ймовірно, не зауважив би, якби довше, ніж звичайно, не прововтузився біля мишей, ловлячи останнього скакунця зі своєї зграйки, що її майже тридцять років тому тієї самої миті, як біля копиці сіна, де спав малий Максимко, розстріляли гурт кобзарів, — аби вони не ширили мазепинської крамоли на Україні, бо з їхньої пісні виростала розрив-трава на кайдани, — поселив мишачий пастух у Максимовій голові, врятувавши неповнолітнього свідка від смерти за умови, що Максим понад усе на світі пильнуватиме цей довірений йому скарб і, як не кожного дня, то бодай раз на тиждень до перших півнів (тобто на годину, як найсильніше розпаношується зло) випускатиме на волю гнідих гризунів, що на Максимових очах вийшли з кобзарської крови (калюжа збрижилася й підвелася зграйкою вогнистих мишей), бо це миші, які проникають кожному в душу і в найпотаємніші помисли, сточуючи пагони зла, що його нечистий у слабу мить підкидає в людське серце, а коли прийде час, він, мишачий пастух, забере свою зграйку назад, тільки доти нехай Максим опікується нею, пильно стежачи, аби жодна з мишей не забігла й не захиріла без господаря, бо коли хоч одна загубиться, кінець не лише Максимові (тієї хвильки він одразу ж переставиться), а й усьому світові, а цього, самозрозуміла річ, вистачало, аби Максим, серед ночі збираючи до голови мишачу зграйку, повзав навколішки біля барака, обстежуючи кожен камінчик з такою ретельністю, що мало не проґавив, як під соняшник баби Грицихи під'їхав на білому, як сметана, румакові козак Мамай (з-за Карвенделя саме зійшов місяць, а Максим ще змалку досить надивився по старих клунях, на вуликах та на бабиних скринях різних зображень козака Мамая, щоб одразу його пізнати, та й румак Мамаїв проплив повз Максима так близько, що мало не розтрощив йому копитом руки), під'їхавши, попустив віжки і, ніби очікуючи заздалегідь домовленого побачення, тричі випалив через ліве плече з перлямутрової гаківниці (Максим, може, й не надав би цьому значення, якби зовсім виразно не спостеріг: срібна куля, облетівши табір, кожного разу повертається козакові на долоню), після чого й появилася на порозі барака баба Грициха в плахті і з чебрецем у рущ.