РОЗСТРІЛЯНЕ БЕЗСМЕРТЯ
(Поема)
Безумство бурі світової
одгуркотіло вже давно...
Ти знов стоїш переді мною
й в поему просишся, Махно!..
Ти просиш (зір твій, наче жало...)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архівах ГПУ.
О, скільки гроз гуло в поеті,
герою нещасливий мій,
коли побачив на портреті
тебе я в куртці шкіряній!..
Тепер не знаю, як ти, де ти?..
Горить душа моя в огні...
Я проти тебе йшов в багнети
іще в далекі юні дні.
Ішли махновці в смерть юрбою.
Чи був це яв, чи дикий сон?.,
їх у бою під Лозовою
ми захопили у полон.
Той сніг... Крові багряні маки...
Та церква... Тіні чорні ґав...
Де я, смуглявий гайдамака,
багнетне коло замикав.
Як їх стріляли, як кололи
штиками в стегна чи в плече!..
А я дививсь... і чорним болем
стискалось серце гаряче...
Така була судьба поета...
Махно, я зовсім їй не рад.
Я проти тебе йшов в багнети
в борні за Єлисаветград!
Гули дроти... був сніг — не трави...
Десь коні грізно: туп-тупу...
А я, політкурсант смуглявий,
стою в дозорі у степу.
Блукала смерть у білих гонах,
я бачив тінь її страшну...
І у Петлюри, і в червоних
любив я дівчину одну.
Цього не викреслиш із серця...
Що з вами, очі голубі?..
Весь світ стогнав в гігантськім герці,
й земля кипіла в боротьбі...
А ми, з гвинтівками, курсанти,
немов незлічені полки,
хоч мало нас, ішли на банди,
на чорний прапор твій в штики!
І входив штик в живіт, як в вату,
як голка в масло, в крик — "оа!.."
Я знав, що ти куркуль проклятий,
оскаженілий буржуа!
Твоєю я забризкав кров'ю
сніги широкі та сумні...
хвсе ^к любив тебе любов'ю
незрозумілою мені.
Обличчя Міші Ялового
ще й досі бачу я... Той час,
ті наші думи і дороги...
Та багатьох нема із нас,
немає й Міші Ялового.
Він мовчки слухав про Махна
й хитав в задумі головою...
О Мішо, Мішо! Над тобою
не сяє неба вишина...
Як не порвав я серця струни.
Не я — їх ворог люто рвав!..
А ти в дорозі до Комуни
од кулі братньої упав...
Холодні стіни каземата,
І смерті стогін, сталі спів...
То з пістолетом руку брата
на тебе ворог злий навів...
Така судьба твоя проклята.
Упав орел. Зламались крила,
ти очі золоті закрив...
Тебе прокляв мій тихий спів...
Я ж вірив тим, що Мішу вбили.
А він... а він мене любив!..
І ми усі його любили.
Мене ж злий ворог обдурив.
Я бережу твій образ свято,
прости мене, мій бідний брате!
Тобі хвала й безсмертна слава,
далекий Мішо Яловий!
Вернувся ти в партійні лави,
але вернувся неживий.
З тобою що? Ніхто не знає.
Я ж чую твій печальний крок
і бачу, як у тьмі тримає
рука прозора партквиток
і з тьми привіт нам посилає...
Так. Примаков тебе любив,
як друг, як вітер український,
що мертвий волос ворушив...
Пішли у тьму під кулі спів
і ти, і Юрій Коцюбинський,
що тільки для Радвлади жив...
В вікно б'є вітер непривітний
дощем, як снігом в час зими.
І дивляться Василь Блакитний
і Хвильовий на мене з тьми...
Чого ви дивитесь із ночі?..
Ви прожили свій вік не зря.
В одного сині-сині очі,
в другого ж карі, як зоря,
коли прибій в граніт гуркоче
і кида бризки з янтаря...
Ви не боялись Бога й чорта —
ви віддали борні свій спів.
Один умер через аорту,
а другий сам себе убив...
Убив себе, але не спів,
був друг мені і друг Еллану
і на житті своїм, о гнів! —
як Микитенко говорив,
"поставив крапку олов'яну".
А Микитенка хто убив?..
Все та ж змія, проклята, чорна
що в наші лави заповзла
і нас, синів ковадла й горна,
таємно жалила й пекла
тортур залізом... Повна шалу,
вона вела у тьмі бої
і в Революцію стріляла
безсмертним іменем її!..
Душа Миколи Куліша
крилами б'є в вікно блакитне
й крізь ніч, похмуру й
непривітну,
в мою поему поспіша...
Він геній був... І от не стало
орла духовних тих висот,
куди послав його народ
і партія куди послала.
Пішов у небуття, як дим...
І Курбас Лесь пішов за ним.
Серця спинились їхні чулі
од голоду, а чи від кулі...
І ті, кого любить я звик,
і Кириленко, і Кулик,
що з нами йшли у даль
щасливу,
і Підмогильний, і Вражливий,
що з смертю вицшли на двобій,
Кривенко, Плужник, Лісовий
стоять, мовчать у тьмі
страшній...
Стоїть в очах примарне
військо...
І дивляться Близько й
Фальківський,
і з глибини і тишини,
вітають Мисика вони...
Не чуть за вікнами сирен...
А я дивлюсь у ніч патлату...
Й заходить тихо у кімнату
печальний Міша Йогансен...
Він теж упав від кулі ката
лицем униз чи горілиць, —
і з ним упав Косинка Гриць.
"Прощай, матусенько, єдина!" —
я певен, що так Гриць сказав.
І постріл тяжко заридав...
І цілували губи сина
криваву землю України...
Про них співаю я сьогодні
і про усіх, кого нема,
кого ковтнула смерті тьма...
їх кров наповнила б безодні!..
Досвітній, Епік... Любі, любі,
хоч в пісні воскресить би вас
і той страшний, безумний час!..
ось іде Гордій Коцюба,
у кому лева міць жила,
й сідає мовчки край стола...
"Чи всі зібрались?" Ще нема
Панаса Любченка і Лева,
що звався Скрипником (крицева
у нього вдаченька була),
і ще Затонського нема.
Смерть гордий дух їх переміг, —
то тільки тіло сталь порвала...
Нехай фізично вбили їх,
але їх дух не розстріляли!
Хай лине спів, як гул пожеж,
і про товаришку Левкович!..
Зайшли Затонський, Скрипник теж
і Любченко Панас Петрович.
А ось із зором, повним мук,
іде Валерій Поліщук...
"Ну що? Зібралися, вояки?
Стіл круглий, тут усі однакі", —
лунає голос, мов з-за хмар...