Скелі тут прямовисніші й химерніші, хащі — густіші й зеленіші, стежки — загадковіші й романтичніші. Море тепер видніється далеко внизу, і то лиш крізь скелі та віття. Навіть погода інакша: сонце, а зовсім не жарко. Ось уже якесь озеро — ні, це ще не Смарагдове, це рукотворне, а над ним — троси, щоб перебиратись на протилежний берег. Але на троси нікому не дозволили: спершу Смарагдове, тоді все інше!
Онде на вершині, гляньте, — дві біленькі кізочки! Дикі, чи що? Ой, а ось у долинці — кізочок ціла зграя: сірі-білі-волохаті, ніколи ще так багато зразу не бачила!
— Ма-а-алако козьє, віно кізільє, пірожкі горя-а-ачій! — О, тут місцеві мешканці живуть торгівлею і покладають надії на туристів, що вдієш?
— Малако кізільє, віно ко-о-озьє! — перекривляє Кулаківський. О, і він той самий, куди подінешся?
Озеро все не показувалось, і в нетерплячці Софійка пришвидшувала крок. На грудях так само прискорено калатав почеплений на шнурочку Сашків камінчик, ніби підганяючи дівчинку. Ото буде гарно, коли саме вона, Софійка-русалонька, перша натрапить на омріяне водоймище!
Шльопанці вже давно теліпались на поясі: аби не розгубити, їх довелося зняти й просилити в пасок від шортів. Легко й спритно перестрибуючи з каменя на
камінь, здіймаючись усе вище й вище, Софійка раптом уперлась у суцільну кам’яну стіну: далі нема куди. Унизу простяглися стрімкі скелі, заліснені гори й добрячий шматок лазурового неба з ледь помітними пір’їнами хмар. Краса — несказанна, проте як же тепер... Ой-йой-йо-о-ой!..
Ой люба розумнесенька Ві-ку-кусю, яка вирішила перечекати внизу! Ой мамо, тату, Ро-о-о-стику! Ой пресвітлі душечки предків Щербанівських, ой свята іко-нонько з Вишнопільського музею! Ой Господоньку-Бо-о-оже! Ой, а як же тепер спускатонькатись наза-а-ад?
Мов на підтвердження, з-під босих ніг висковзнуло кілька дрібних камінчиків і, подзенькуючи, пострибало в прірву.
Але, мабуть, Софійчині молитви таки почуто, бо цієї хвилини — ні, не з небес, а знизу — пролунав рятівний баритон:
— З’їжджай по камінню, я тут піймаю!
Андрій? І тут звідки взявся? Прилипла до кам’яної стіни, аби не звалитись у прірву з несподіванки. Але робити нічого, слухняно й обережненько всілась на схил. Трохи посовавшись-повагавшись, ще раз глипнула навкруги. Ні ліпшого виходу ніхто не пропонує! І — поїхала, наче по дитсадківській ковзанці. Приземлилась просто в обійми юнака, що стояв на вузькій приступці скелі. Утім, приземлилась — надто оптимістично сказано. У кращому випадку прикамени-лась: земля ще була ген далеко.
— Я бачив, що ти рвонула до самісінької вершини, — хлопець ще мав силу жартувати. — Рушив за тобою, але далі навіть я вже не ризикнув!
Здається, її серце калатає на всю околицю. Вона досі тремтить і відсапується, вчепившись однією рукою у свого рятівника, а другою за якийсь кущик. Скеля під
ногами така ж стрімка, але падати з неї удвох буде принаймні веселіше...
— Що, перелякалась? — він міцно, надто міцно (хай яка небезпека їх єднає, але Софійка все одно відсторонюється) обхоплює її за талію. — Ні, це ж попхатись на таку висоту! Ні страховки, ні спорядження! О, замість кросівок шльопанці, дуже розумно! Добре, хоч додумалась прив’язати, бо межи цими скелями ніякий принц їх не позбирав би!
Принц? Софійка мало знову не посковзнулась. Коли вона згубила черевичка на бруківці у Феодосії, саме він їй набивався у принци!
Та не встигла навіть зашарітись, як ізгори сипнулась чергова порція каміння. Якась величезна тінь зметнулась над ними, перекрила сонце, за нею — друга...
Зойкнула, вчепилась у рятівника вже мертвою хваткою і ледве стрималась, щоб з переляку не вткнутись лицем у його плече.
— Орли! — від несподіванки якимось горловим шепотом сповістив юнак.
Несміливо підвела голову і побачила двох здоровенних птахів із широченним розмахом крил. Орлів бачить уперше не лише в цьому сезоні, а й у житті. У парі, отже, радій, Софійко... Птахи, роблячи кола в повітрі, віддалялись одне від одного.
— Ти, мабуть, потривожила їхнє гніздо!
Вдивились угору. Десь там, під самими хмарами,
скелястий виступ укритий білим посльодом, як у лелечій колонії Білокрилівського лісу. Утім, якби лелеки чи бодай якісь голуб’ята, було б трохи романтичніше...
Прірва під ногами, гніздо й орли над головою... І сіроокий принц у міцному дочіпку. Пригодка — куди там Смарагдовому озеру!..
29. ЩОЖДАЛІ?
Ні, вона таки русалка! Водяна, морська, лісова чи навіть польова, але точно русалка, а не яка-небудь літавиця чи повітруля! І вже тим паче не скелелазка! Цікаво, а цей, хто зараз іде з нею поряд, за чию руку мусить час від часу триматися (лиш у крайньому разі), — він хто? Той, що в скалі сидить, який ото заманив до себе нещасну Мавку з "Лісової пісні"? Перелесник, що ту Мавку зваблював? Чи, навпаки, вічний рятівник (Мавці такого не трапилось)?
— Хто ти? — так прямо й запитала, коли вийшли на рівнішу стежку.
— Як хто? — юнак, здавалось, був прикро вражений, — Ти що, досі не знаєш? Ну, даєш! Андрій я! Андрій Туз! Пацани мене ще прозивають Козирним: ну, нік такий, чи псевдо по-твоєму!
Андрій Туз? Він же — Туз Козирний, він же — "А. Т."! Он воно що! Альбабарін, отже, тут ні до чого?
— Ну, знаєш, це перший раз мені такий облом, — ніяк не міг подолати розчарування Андрій. — Як правило, дівчата ду-у-уже добре знають, як мене звати!
Така самовпевненість трохи кольнула Софійку, тому довелось одрізати:
— А я не правило, я — виняток!
— Ну, це я помітив...
— А ми так вийдем, до речі? — зіскочила зі слизької теми і зупинилась перед роздоріжжям.
— Ми так вийдемо не до речі, а до своїх! — Дотепничає!
Назустріч їм уже біг фізкультурник, а внизу на них накинулись і Ві-ку-куся, і вчителі.
Розпалився навіть цілий диспут на тему "Як можна було вести дітей нерозвіданим маршрутом і хто за це має відповідати". До того ж, як з’ясувалось, озера ви-шнопільці так і не знайшли. Очевидно, вчителі перед мандрівкою нахапались неправдивої інформації.
Вирішили вертатись до автобуса й підшукувати місце для стоянки. Софійка з полегкістю перестала бути центром уваги й затесалась між однокласників. Більше вперед не вириватиметься, отак собі посередниці, як усі!