Софійчині батьки аж роти пороззявляли з цікавості. Навіть Ростик уражено примовк.
— Просто якась магія! — напівдовірливо гмикнув тато.
— Росавка її називає жовтою! Адже магія, уявіть собі, буває не тільки чорна й біла! Коли змішати їх, вийде сіра — мистецтво керувати волею інших. Червона допомагає талановитим. Зелена полягає в умінні зцілювати зіллям. Рося найбільше знається на синій, це мистецтво користуватись водою!
"А чого ж очеретній жабі не знатись на воді?" — кривиться мовчки Софійка.
— Є ще магія очисна: виганяє хворобу. Є живильна, Рося каже, по-науковому її назвали б контактною: вселяє, додає багатства чи сил. Є опосередкована: лікувальні дії виконуються не над самим хворим, а над якоюсь його річчю!..
"Атож, тільки, мабуть, на кожну магію є проти-магія! В мене он із гребенем так нічого й не вийшло!" — вклинюється думками в тітоньчину оповідь дівчинка. Звісно, від лікування Софійка була трохи задалека, та все ж...
— Є ще якась така цікава: лікуєш не саму людину, а предмет, схожий на неї, що її уособлює, імітує! Імітативна — так вона сьогодні й називається! Ну, словесна — це й так зрозуміло... Ще часова магія: вона, як Рося мовить, дуже складна. Це коли для одного час ущільнюється й летить швидко-швидко, для іншого — розріджується, СПОВІЛЬНЮЄТЬСЯ...
"О, майже Казимирові теорії!" — Софійка згадала табірного привида.
— ...Наприклад, пускає ворог кулю в людину, а та раз-раз — робить так, щоб куля мчала в сповільненому часі, а сама швиденько — в сховок, чи — прискорену кулю у відповідь... Цю магію козаки, ну, чаклуни-характерники, після нас перейняли. Гм, стривайте, чому ж Рося сказала "після нас", якщо це задовго до нас було? Обмовилась? Та, звісно, обмовилась, бо сама ж потім і заявила, що знання цієї магії на сьогодні майже втрачено.
— Ох, не вплутувались би ви в це відьмацтво! — пробувала охолодити тітчин запал. Куди там!
— Зрештою, що таке відьма? Людина, яка відає, тобто знає більше від інших! Людина, яка сповна використовує можливості, дані Богом!
— Бог? Ще скажіть, що Росяниця ходить до церкви!
— Ходить чи ні, але шанує! Ішли якось мимо тієї церквички, що біля маслозаводу. Я запропонувала зайти, вона без ніякого погодилася! Стояла, розглядалась, шептала навіть собі молитву. І вся аж світилась!
Звісно, своїм відьомським місячним сяйвом! Замилить очі в чому завгодно!
— І звідки ж вона бере ці знання? — Софійка інтонацією, всім своїм єством намагалась увігнати в Сніжанину душу бодай крихту сумніву.
— Дар у неї такий! Талант! Уроджений! — аж підносило тітоньку. Далі знов пішли оскомні хвалебні цитати "Рося каже". Тільки під кінець тиради Сніжана згадала про себе. — Рося каже, такий дар є в кожної людини, тільки треба його пробудити, розвинути! Правда, є люди з особливим талантом цілительства, і вона сказала, що до них належу і я... Хоча... Може, Рося пожартувала?..
— Ти чудово знаєш, що не пожартувала! — кинувся на підтримку Пустельник. — І це підтвердять усі твої пацієнти! Це, врешті-решт, підтвердить моя рука, вилікувана тобою!
— Ох, та не варто й згадувати! — засоромлено опустила очі Сніжана.
— Як це не варто? Вчора посковзнувся в підвалі, — пояснював присутнім.
У підвалі? Чи не вужі почали свою чорну роботу? Але дядько продовжував:
— Упав на праву руку! Болить, роздуло! Все, накрилось моє малювання! А Сніжана посмикала, промацала, щось там управила — рука як новенька!
— Ой, тітусю! Ви ж так і нашу біологічну Ліду Василівну можете врятувати? — Софійка вмить забула всі попередні кривди. — 3 ногою в неї біда!
— Ох, правда! — підхопила й мама. — Яз учителями старших класів рідко стикаюсь, проте Ліди Василівни тепер не помітити просто неможливо! Шкандибає, наче бабуся!
— Треба, щоб ви самі до неї підійшли, бо зневірилась, на жодні прийоми ходити не хоче!
— Не обіцяю, але спробувати можна! — Тітонька взялась записувати номер біологічного кабінету й телефон гімназійної вчительської.
— Не прибіднюйся, усе в тебе вийде! — лагідно запевнив дружину дядько Сергій.
Племінниця зраділа: хоч якась користь від Сніжаниних дивацтв! І майже вибачила ті дивацтва, коли тітонька, зазирнувши до Софійчиної кімнати, хитрувато, наче в добрі колишні часи, підморгнула:
— Троянда? В цю пору? Звідки взялась?
— Та... Це кілька днів тому... — Рум’янець несподівано залив щоки, не спромоглась і відповісти. І тітонька делікатно звела на інше:
— Досі не зів’яла? Не кожна куплена квітка вистоїть хоч півдоби! Це, Софусю, добра прикмета! Певно, багато гарячої енергії в цій троянді закладено!
Софійка зовсім зашарілась. І від забутого рідного срібнодзвонного "Софусю", і від гарної прикмети. І від гарячої енергії, звичайно...
Справді, як не дивно, Сашкова троянда навіть після холодів-поневірянь ожила вдома, розпустила пелюсточки й запахла на всю кімнату. Софійка, що й до цього щогодини бігала милуватися красунею, тепер, зоставшись на самоті, мимоволі поцілувала пелюстки: "Все в нас, квіточко, вийде на добре, еге ж?"
37. Таблетка у валер’янці
Від Сашка здобула ще одну ниточку для майбутньої перемоги.
Стрілись у сквері. Тоді, в старому парку, він призначив час нової зустрічі й запропонував щоразу змінювати місце для конспірації. Тим паче, зараз і в сквері гарно: дзюрчать скупі березневі струмочки (лютий удався безсніжний), пахне набряклими бруньками, синички цінькають.
Так-от, обережно переказала йому прапрадідову пригоду з русалкою... Вважала, що цим не зашкодить, адже розповідала не побачене, а почуте від когось..
— Як думаєш, що зробила тоді баба Оришка? — свердлила очима Сашка в полюванні за свіжою думкою.
— Не знаю, але, мабуть, не обійшлось без... Кажеш, вона брала до лісу петрушку?
— Дідусь каже! І сам же сумнівається: чого не любисток чи полин? Русалки ж якраз їх бояться!
— Коли ми хочемо дати нашим Ромашці або Чорнобілці якусь гірку таблетку, ми що робимо?
— Змочуєм її у валер’янці, яку вони обожнюють!
— Оришка навмисне взяла щось цікаве для русалок! А тоді заманити кудись тією петрушкою! В глухомань, у провалля якесь!
— Кажеш, таблетку змочити валер’янкою?.. — Розцілувала б цього хлопця!
— Кажу, а що? — усміхнувся й він, зачувши її захват.