— Треба засвітити. Кидайте смоляні галушки на кришу.
Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, і криша зайнялась та стала горіти.
Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непрохані гості. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибігали з своїх домівок, на майдані стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарів з шаблями. Яничари не могли очуняти і гинули на козацьких шаблях. Та яничарів виходило щораз більше, і тепер стали оборонятися.
З горючих будівель виходили розпучливі крики невольників:
— Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.
— Хлопці! Розбивайте двері, бо невольники згорять.
Козаки стали розбивати двері, і звідтіля вибігали поковані в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати двері у інших будівлях. Вони вхопили велику колоду і гатили в двері, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали одні другим. Хто вже був свобідний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарів.
Між яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнім дзвінким голосом. На те яничари поставились під муром в трикутник і стали завзято відбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловік з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарів, котрі оборонялись шаблями і бердишами, що небезпечно було до них підступити.
Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву і стали штовхати у яничарів, мов тараном:
— Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарів, котрі з криком та прокльонами падали на землю. Від тих ударів трикутник розбився. Яничари розскочились, і на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.
Високий старшина скочив з недобитками під мур і тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблі і стинав голови, мов маківки тим, що на нього наступали. Тоді виступив поперед Марко Жмайло.
— Лишіть мені його, товариші, хай поміримось. На хвилю припинився бій. Кожний хотів бачити той лицарський двобій. Одна і друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблі. Знайшов свій свого.
Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
Марко ні раз не збентежився. Заплів із його свою шаблю. Короткий млинець — і шабля турка вибита, полетіла геть у воздух.
— Живого берімо, — кричали козаки.
Та вже було пізно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, і голову відрубав одним махом.
Усі крикнули. Яничари пішли врозтіч, і хто не вспів скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник і каже:
— Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч він і турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто інший.
— Тим я не турбуюся, пропало. Він був би мене, певно, не пощадив, коли б мені шаблю з руки вибив.
— Як ми того потурнака Ібрагіма піймаємо, то спалимо його живим.
— Шукаймо за ним, братики!
Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли інші.
На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертій одежі. На голові у нього не було чалми, і він світив оголеним лобом. Він був скривавлений. Дрижав усім тілом. Знав, що з ним невольники зроблять.
— Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
Вели його попри Сагайдачного.
— Давай його сюди, — крикнув, — то наш бранець.
— Він наш, ти до його не маєш ніякого права, — кричали розбішені невольники і вели потурнака далі, поштовхуючи.
— Ми тобі відплатимо за всі наші кривди, — відгрожувались.
— Сюди давай! — скрикнув Сагайдачний і стукнув ногою. Та коли і це не помогло, він став бити плазом по спинах.
— Я тобі дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволі визволили?
До Сагайдачного пристало ще кілька козаків і так з бідою вирвали Ібрагіма
з-посеред розбішеної товпи.
Ібрагім став перед Сагайдачним і зараз упав йому в ноги:
— Помилуй мене та спаси, повік тобі вдячний буду. Не пора мені зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрібний.
Сагайдачний поступився назад і плюнув:
— Не каляй моїх козацьких ніг твоїм потурнацьким язиком. Вставай і відповідай, що тебе питати буду. Де суть каземати і льохи, де мучаться упірні невольники?
— Я покажу.
— Де скарбниця твого паші?
— Покажу.
— Де зложена зброя і воєнні прибори?
— Усе покажу.
— Де палата твого паші?
— В городі над морем. Там його статки і гарем.
— Гаразд! Тепер поведеш моїх людей і все покажеш, а коли збрешеш, то віддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знімуть.
Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
— Візьми кілька десятків козаків. Цей потурнак покаже тобі, де що є, поперед усього випусти невольників. Вони, либонь, приковані до стін...
— Я маю ключі, — каже Ібрагім.
— Опісля забрати все, що має для нас вартість, і перенести на наші судна. До помочі прибери ще невольників. А сього потурнака бережи мені, мов ока в голові, бо ти за нього мені відповідатимеш головою, його опісля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще... Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав більше порожніх суден, бо на свої ми усього не заберемо... Ти, Марку, піди з кількома сотнями у город, треба трохи турків у городі поскоботати і палату паші вичистити... Щоб було все виконано, як я запорядив...
Тим часом Жукові судна стояли довкруги пристані і виловлювали втікаючі турецькі судна. Він сам стояв на лівім крилі від півдня. Тут здобули вже кілька турецьких воєнних суден і поставили позаду своєї лінії. До нього добилось посильне судно від Сагайдачного. Жук з великою радістю довідався, як гарно Сагайдачний справився. Він дав приказ.
— Десяток суден горі річкою до Сагайдачного!
Та в цій хвилі надплила від пристані одна галера.
Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пішли другі. Вже її загачили і дерлися на стіни. Яничари стали оборонятися і стріляли з рушниць.
Жук стояв на палубі свого судна і давав прикази.
Та в тій хвилі захитався, розвів руками і повалився на поміст судна.