задля більшої точності повідомлю й свою швидкість — щось середнє між швидкістю Джессі Оуена й непоганого бігуна-аматора. Я не здивувався, побачивши над дверима Бехтоль-дів напис: "Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний!" Коли я вже хотів був натиснути на кнопку дзвоника — казати про це, мабуть, зайве, але все ж краще сказати,— Гільдегард відчинила двері, впала мені в обійми, і весь сморід навколо мене де й дівся...
III
Я не маю ні наміру, ні спроможності зобразити тут хоч би натяками силу нашого кохання чи пояснити його. Одне можна сказати напевне: то було кохання з першого погляду. Аж за годину, коли я пройшов ритуал посвячення клану Бехтоль-дів і випив каву на знак заручин, я спромігся роздивитися Гільдегард. Вона здалась мені куди вродливішою, ніж дозволяла схожість із Ангелом, і в мене полегшало на серці. Хоч я кохав її вже два тижні, мені все ж було приємно, що вона здалася мені вродливою. Коли я тепер повідомляю, що ми, Гільдегард і я, відтоді не дуже часто, але при кожній нагоді обнімались, і ще раз скажу, що я приписую цей факт напученням тієї небесної мудрості, яка навіяла мені думку при команді "Лопату до ноги!" раптом забути все, чого я навчився, то боюся, що стурбованим за своїх синів батькам тепер спаде на думку посилати їх на військову службу не тільки з виховною метою, а й для того, щоб вони, хай кружним шляхом, хибно виконавши команду "Гвинтівку до ноги!" (адже лопат у них тепер нема), здобули собі кожен таку милу, розумну й вродливу жінку, як я. Тому я хотів би остерегти їх, нагадавши їм казку про пані Метелицю (та інші аналогічні казки), в яких той, хто чинить добрі діла ненавмисне, не маючи наперед обдуманого наміру, досягає куди кращих результатів, ніж той, хто умисне його наслідує і чинить добрі діла, маючи наперед обдумані наміри, а також іще раз запевнити: я зробив це ненавмисне. (Тут я залишаю в альбомі "Розмалюй сам" трохи місця, щоб лихі люди могли заскреготіти зубами: одурманені власними намірами, вони не хочуть повірити, що небесна мудрість може повести до добра й тих, хто не має ніяких намірів). Звичайно, мені невідомі всі наміри тієї небесної мудрості; але один напевне полягав у тому, щоб зебезпечити родину Бехтольдів кавою не тільки на всю війну, а й на весь вік (мій батько займався
оптовою торгівлею кави, і я успадкував його фірму). Ще один, другорядний, намір полягав у тому, щоб у подобі обох моїх шуряків продемонструвати мені оте божевілля двадцятирічних, про яке я до 22 вересня 1938 року й гадки не мав. (Буржуазна родина, гімназія, один семестр у Бертрама, в націонал-соціалістській партії та інших організаціях не перебував). Дальші можливі наміри: в ту хвилину, коли померла моя мама, дати мені навзамін тещу, яка любитиме мене, мов рідна мати (вона не тільки була ладна прикинутися мертвою, а згодом із властивою їй настійливістю зуміла пробитися до високого окружного військового начальника й назвала його "недоумком" і "тварюкою", бо він не хотів продовжити мені відпустку, коли моя маленька донечка захворіла на скарлатину). А врешті ще один намір: дати моєму батькові в особі старого Бехтольда співрозмовника на все життя, з яким удвох можна клясти нацистів, а також забезпечити меншого Ангелового брата Йоганна, завзятого курця, моїм тютюновим пайком на весь час, поки тютюнові вироби видавалися по картках — тобто на одинадцять років. Можливо, ця небесна мудрість мала на меті також до певної міри урівняти достатки обох родин: ми мали гроші, Бехтольди — ні. Я впевнений тільки щодо кави: жодній родині в ті часи, що настали незабаром, не було б так скрутно без кави, як Бехтольдам. Кожен член сім'ї при кожній нагоді питав: "Може, заварити кави?" — хоча того дня напевне вже чотири чи п'ять разів пили каву. Згодом, коли справді почалась війна, я двічі серйозно помилився, поклавшись на статистику й на психологію: по-перше зменшив витрату кави в родині Бехтольдів із приблизно двохсот фунтів на рік до сімдесяти п'яти фунтів, а тривалість війни — чи то з песимізму, чи з містичної закоханості в число 7— визначив у сім років і переконав батька сховати на складі відповідну кількість кави у зернах. І, по-друге, втовкмачив тещі що з кавою треба бути ощадними, намалювавши перед її сповненими жаху очима образ безкавної епохи, яка настане коли вона не буде ощадною.
IV
Перше ніж оповідати далі, я хочу урочисто запевнити, що тему нечистот уже вичерпано, як вичерпано було тему Шопена на сторінці 755. Я так само збираюся покінчити із зображенням виховних заходів у військових організаціях. В читача може легко виникнути підозра, ніби ця повість антиміліта ристська або навіть агітує за роззброєння,— тобто спрямована проти озброєння. Ні, ні, мені йдеться про щось вище, а саме — як давно збагнув кожен неупереджений читач — про кохання й про невинність. А те, що обставини, за яких я намагаюсь відобразити те й те, і всі подробиці вимагають згадувати певні формації, організації та інструкції,— провина не моя, це провина долі, на яку може нарікати кожен, скільки йому завгодно. І не моя вина, що я пишу по-німецькому, що у підвалі німецької казарми головний мій начальник вилаяв мене "жидом", а в кімнатці за злиденною румунською крамничкою вродлива єврейська дівчина поцілувала мене, бо вважала німцем. Якби я народився в Балагадеріні, то писав би якнайчорнішим чорнилом або якнайм'якшим олівцем на якнайбілішому папері про кохання й невинність за зовсім інших обставин і з зовсім іншими подробицями. Я оспівав би собак, коней і ослів, милих дівчат, яких я цілував після танцю за живоплотом, яким я обіцяв те, що збирався зробити, але потім не зміг,— повести їх до шлюбу. Повідав би про луки й болота, про вітер, що завиває на старих торфовищах, женучи темну воду в темні рови, про те, як та вода підіймається, мов чорна домоткана спідниця дівчини, що втопилася там, бо юнак, який цілував її й хотів з нею одружитися, став священиком і поїхав кудись. Багато сторінок списав би я, щоб оспівати собак Дукінелли, цих розумних і відданих тварин, чистокровних, як усі покручі: вони давно заслужили пам'ятника, хоч би словесного. А так я знов підстругую олівець не для того, щоб зумисне сповістити про щось нерадісне, а для того, щоб описати те, що було... Отож, зітхнувши, повернімося до Кельна, на ту вулицю, яку можна було б знайти десь на захід від Перленграбену, за три хвилини ходу від трамвая, якби її можна було знайти взагалі. Ні, вона не запалася під землю! її змело, стерло, а щоб не лишати цю сторінку в альбомі "Розмалюй сам" зовсім чистою і не переплутати всього, я наводжу кілька дрібних ознак цієї вулиці: тютюнова крамничка, магазин з хутрами, школа, і багато-багато жовтаво-білих будинків, майже такого кольору, як я бачив у Пльзені, тільки не таких заввишки. Я пропоную тямущим і ретельним малювальникам, щоб вони зобразили там три екскаватори: один підняв у ковші хутровий магазин, другий — тютюнову крамничку, третій — школу, а вгорі сторінки написати гасло: "Праця дає волю".