— Правда твоя, Іване, — важко видихнув Дахновець. — Тільки ж — діти...
— А в мене що — не діти? — знову спалахує Іван. — У мене що — не мої? Чи мені що — не болить? Чи сили більше маю? Ось, на двох обрубках вернувся, а перед Кушніром та Філаретом не плазуватиму...
Марія схлипує в сутінках, тулиться до чоловікового плеча.
— Ліси в нас великі, і сила бідацька велика збереться... Цить, Марієчко. Ми ще поживемо з тобою. Хай тільки... Хтось мусить починати...
— Воно то так, — обережно мимрить од порога Кирик і встромляє в присмерки червоне око цигарки. — Тільки як ще воно повернеться... Матвій Семирозум — той теж... А бачиш...
— А так повернеться, — раптом підводиться з полу Данило Семирозум, — що і я з тобою, Іване. Доки житиму, – стискує губи, — за правду...
Стоїть посеред хати, головою мало не до стелі, — страшний і гарний у своїй ненависті та рішимості.
В Маріїній хаті зовсім тихішає, навіть Іванко не шерхотить костурами, принишк на лежанці біля Любки. Тоді з кутка — ніяковіючий голос Дахновця:
— Воно то... я сьогодні гній розкидав, стара й сама латку нашу скопає, та й старша дітвора уже в поміч годиться...
По довгій хвилі озивається Почепня:
— А коли, значить, рушати?..
*** *** ***
Я все пришвидшував кроки. Після зустрічі з сином Дениса Бугая ліс чомусь гнітив мене. Хотілося простору, свіжості. Нарешті, крізь рідкодерев'я зазеленіло поле, війнув вітер. Я пройшов ще з півкілометра і присів під старою вербою.
Сідало сонце. Земля після погожої днини була тепла й ніжна. Переді мною, в чорній ковбані, крізь дьогтьоватий намул пробивалися зелені голки трави. Виповзав на доріжку спориш. Вощисті листочки верби стиха жебоніли на легкім вітрі. У ямі, край дороги, ще сірів старий-престарий сніг, але моріг над ним яскраво зеленів. Усе прокидалось до життя, росло, дихало. Весняна земля нагадувала обличчя баби Рути, коли вона розповідала про свого Данила.
— Як поховали Матвія Семирозума, увечері прийшов до мене Данилко, син його, та й каже:
"Коли що, не поминай мене лихом, Руто. Вподобав я тебе..."
"Куди ж ти, Данилку?" — питаю стиха, а в самої сері розривається.
"Сьогодні дізнаєшся. А завтра, якщо судилося, я буду вже далеко, їдемо з Іваном за правду воювати".
Та й пішов.
А невдовзі вся господа Філаретова спалахнула. Коні людей тих, які Матвія встрелили, іржуть, гості незвані, в клуні ночували, в чім прийдеться на городі танцюють. Як побачила таке, одразу збагнула, чиїх то рук діло, зайшлася плачем та до Семирозумової хати.
В хаті — анікогісінько.
Я — в город.
Ніч, як зараз пам'ятаю, така місячна, світла, а Семирозумова хата — крайня в хуторі, одразу за городом дорога починається.
Чую — кінь подзвонює вуздечкою, Данило стоїть біля верби, а поруч — мати, Пріська Семирозумова.
"Куди ж ти їдеш проти ночі, синочку?" — ледве промовляє вона.
"Правду захищати, мамо".
"Одного сьогодні поховала, а другого в світ білий проводжаю. Невже ж тобі, Данилку, матері не шкода?"
"Шкода, мамо", — зітхає син.
"Так невже ж тобі, синку, правда та дорожче за матір?"
Довго думав Данило. Крізь гомін на другім краю хутора чути було, як гуготить у кроквах Філаретових клунь полум'я. Червоні тіні гуляли по обличчю матері, сина і коня.
"Я повернусь, мамо", — нарешті видихнув Данило, поцілував матір у чоло й стрибнув на коня.
Лютий огир з Філаретової стайні риссю узяв з місця. І помчав Данилко по білій дорозі...
— А по тому, бабусю? — допитувався я.
— Що по тому?
— Як вернувся Данило з громадянської...
— Комнезам у селі організовував, колгосп, головував усі роки.
— А по тому?
— А по тому — війна... Я саме найменшенького нашого грудьми годувала, коли на фронт ішов наш Данилко...
Сутеніє. Перепеча Місяця котиться по верхів'ях дерев. Дорога стає широка й рівна, наче білим полотном встелена. А по тій дорозі вершник мчить — на півнеба вершник, головою в шоломі зір торкається, — неначе з легенди чи думи давньої...
Я зводжу очі і пізнаю Данила Семирозума.
*** *** ***