— Кам'яне вугілля!.. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..— ледве вимовляв Маркус і знову надовго заливався сміхом.
— Гроші ти проциндриш,— провадив далі Сендер,— а по тому позиватимеш Файфермана?..
— Фай... Ха-ха-ха! Файф... Хи-хи-хи! Файфер... Хо-хо-хо! Файфермана?..— насилу викрикнув Маркус і знову так зайшовся реготом, що здавалось — він от-от лусне.
Ми не знаємо, що так розсмішило Маркуса: кам'яне вугілля чи прізвище Файферман? Найскорше, до цього спричинився сам пан Земель з його оборудками та судовими процесами, а тут ще й підхльоснули батькові гнівні слова... Тим-то Маркус не міг стриматись, і вперше за весь час вихопилося назовні те, що гнітило його протягом останніх кількох днів.
Пан Земель, звісно, дуже образився, і ми, по совісті кажучи, не можемо поставити йому за провину те, що він підскочив до свого улюбленого швагера і дав йому ляпаса, від якого аж шибки задзвеніли.
Ця несподівана вихватка так приголомшила всіх, що ніхто й слова не міг вимовити. Сендер миттю розсатанів, очі йому налилися кров'ю: це ж нечуване нахабство — за столом у батька, в його домі, при ньому-таки, бити дитину, його плоть і кров!..
Як сповнений люті ведмідь, як роздратований лев, як знавіснілий леопард, підхопився Сендер з місця, показав рукою на двері і рикнув басовито:
— Геть!.. Геть з-за мого столу!.. Геть з мого дому!.. Всі забирайтесь! Всі!.. Ви сподівались, що я помру, і прибули по спадщину?! Забирайтесь!!!
Господи, де б узяти таке перо, щоб якнайкраще зобразити цю сцену? Де б узяти яскраві барви для змалювання такої картини: сидять скам'янілі люди із застиглими очима і роззявленими ротами, а на їхніх обличчях — переляк, острах і розгубленість? Де б узяти такий хист, щоб проникнути в найпотаємніші закутки душі кожного з них і довідатись про їхні почуття й думки в ці тяжкі хвилини?.. Хай наші читачі все це самі собі уявлять, кожен, як уміє, на свій розсуд.
ОСТАННІЙ РОЗДІЛ
Завіса опускається, спектакль закінчено
Галас, метушня, тарарам у хаті! Міріам-Хая цілувалася на прощанні з гістьми. Соня плакала. Збудоражений Йосип Земель ще гучніше, аніж завжди, рипів черевиками, Маркус заховався в своїй кімнаті і, раз у раз виймаючи з кишені якогось конверта, притуляв його то до губів, то до серця. Дітлахи пакували своїх ляльок — бабусин подарунок. Дуже схвильована була Ревекка. Одна щока в неї так пашіла, що довелось прикрити її носовичком. Найбільш зайнятий був наш улюблений, вельми відданий слуга Фройке. Бідолаха мало не переривався, гасаючи вгору й униз по сходах, проте встигав ласувати пряниками, горіхами й цукерками, жирувати з чорнявою Златкою та покоївкою Малкою і приказувати:
— Ну, дітки? Хіба я вам не казав? Марш! Марш! Ха-ха-ха! Марш у ваше лігво — туди, звідки ви притарабанились! А ми, Зелдо, зостанемось собі на своєму смітнику! Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! Тра-ля-ля!
* * *
Сендер Бланк попрощався з дітьми дуже тепло. Він поцілував Ревекку, Хаїма, онуків і кілька разів повторював, що забувся дати їм гостинця.
— Який жаль! Чому ви мені вчора або позавчора не нагадали? Який жаль...
Але коли дійшлося до шановного пана Земеля, Сендер холодно мовив: "їдь здоровий" — і подав тільки одного пальця; Йосип міцно-міцно його потиснув і почав мимрити:
— Сподіваюсь, ви нам пробачите. Ви знаєте, що всі наші прагнення... що ми... що ви... що ваше здоров'я... і те, що ви, дякувати богові, тепер при доброму здоров'ї... що всі ми... що... що... що...
На останньому "що" наш чудовий герой Земель за-тнувся і почервонів по саме волосся з сорому, що заліз казна-куди!..
Щось неприємне було в отому прощанні Сендера з ріднею, і кожен раптом відчув гіркоту, сум і порожнечу... Проте ніхто з них не хотів та й не міг сказати це вголос. Кожен мав свій клопіт, кожен був зайнятий самим собою. Лише дітлахи звіряли одне одному свої почуття й враження.
— Диви, Маню, який високий будинок! Ай-ай-ай! А в нас нема такого! Скільки вікон! Скільки димарів! А це що? Татку! Мамуню! Яка трава! Які дерева!
Щасливі діти! Радійте, радійте з зеленої трави, з гарних дерев, з чудової, багатющої природи! Незабаром ви, можливо, дізнаєтесь про інші речі, що задурять вам голову, й одразу забудете про природу з її прегарними картинами, як забули ваші батьки. А колись, бувши дітьми, вони дивилися на траву, дерева й сонце з таким самим захватом, як ви тепер... О щасливі діти! Хай бог надовго продовжить вам це щастя!
Наші подорожні сиділи засмучені й похмурі, а все навколо — таке свіже, зелене й радісне — тішило око. Був кінець травня, і сонце ще не пекло, а ласкаво зогрівало живлющим теплом і вруна на полі, і отару на пасовиську, і людей, що вранці виповзають з темних, напіврозвалених халуп. Геть усі благословляють і складають хвалу любому, ясному сонцю, що стоїть тепер у зеніті, пестячи своїми лагідними променями широке поле в новісінькому зеленому вбранні. Небо чисте, як дзеркало; по ньому пливуть одна по одній хмаринки. Вони не провіщають дощу, а просто пливуть собі, і так триватиме доти, поки раптом не розповзуться, не розтануть і не щезнуть у безвісті.
Далеко-далеко на обрії вимальовується дзвіниця або зелений дах поміщикового будинку, з'являється на хвилину і зникає. От поштовий тракт, гладенький, наче підлога. Куряви не так багато, як влітку. Телеграфні стовпи мчать мимо! Мимо! Від того аж мигтить в очах. Часто трапляються селяни, деякі з них скидають шапки і ще здалеку вітаються.
Цілком несподівано виринув ліс! Раптом наче потемнішало, і враз повіяло свіжим ароматом та прохолодою. Тепер виразно чути цокіт кінських копит і торохтіння коліс. Лісова дорога схожа на довгий, вузенький шнурочок; обабіч — молоденькі берізки, немовби побілені крейдою, їхнє листячко нерухоме, бо нема й найменшого вітерця. Між вітами дерев спалахує сліпуче сонячне сяйво. Здалеку долинає вигук: "Агов!", і десь відлунює: "О-ов!" Аж ось і ліс скінчився, і вже в'їхали в пісок, глибокий і сухий. Коні йдуть ступою, колеса обертаються дуже повільно, а осі нібито зітхають чи стогнуть. Коням нелегко витягати ноги з піску. Тоді подорожній вмощується зручніше, щоб подрімати, або лягає горілиць, втуплюється у далечінь і думає, міркує або зовсім ні про що не думає... Раптом балагула гукне й свисне на коней, ті шарпонуть воза і знову бігтимуть, поки не наблизяться до річки. Входять у неї обережно, дещо лякливо, а вода дзюркотить і шумить під колесами. Коли дивишся вниз, бачиш ще одне сонце, яке міниться й погойдується на хвилях... За річкою — знову пісок, а незабаром — той самий битий шлях із зеленими ланами обабіч та телеграфними стовпами, до самого вокзалу.