— Нічого, — відповіла Керрі стиха.
— Ти плакала, — сказав він.
— Ні, не плакала, — промовила вона.
Він розумів, що не кохання до нього було причиною цих сліз.
— Не треба плакати, — промовив він, лягаючи в ліжко. — Все ще буде гаразд.
Днів за два він устав з ліжка, але негода тривала, і він не виходив з дому. Газетяр-італієць приносив тепер ранкові газети йому додому, і Герствуд читав їх, не відриваючись. Потім він кілька разів наважився вийти в місто, але знову зустрів когось із давніх знайомих і після цього вже не міг спокійно сидіти по готельних вестибюлях.
Тепер він щодня повертався додому рано і, нарешті, перестав удавати, ніби шукає роботу. Зима — непідходящий час для цього.
Сидячи цілісінький день удома, Герствуд, звичайно, бачив, як Керрі хазяйнує. Вона була далеко не зразкова хазяйка, не вміла бути ощадливою, і він уперше звернув на це увагу. Її нагадування про гроші на господарські витрати тепер особливо гнітили його. Йому тепер стало здаватися, що тижні минають дуже швидко. А Керрі щовівторка вимагала грошей.
— Як ти гадаєш, ми живемо досить ощадливо? — спитав він одного вівторка.
— Я роблю все, що можу, — відповіла Керрі.
Розмова на цьому скінчилась. Але на другий день від спитав:
— Ти ніколи не була у магазині "Гензевурт"?
— Я й не чула ніколи про такий, — відповіла Керрі.
— Кажуть, що там усе значно дешевше.
Керрі цим зовсім не зацікавилась. Вона не любила таких розмов.
— Скільки ти платиш за фунт м'яса? — спитав він іншим разом.
— Ціни бувають різні,— відповіла Керрі.— Філе коштує двадцять два центи.
— Але ж це страшенно дорого!
Розпитував він і про інше, і з часом це стало в нього справжньою манією. Він дізнавався про ціни і всі їх пам'ятав.
Разом з тим він став виконувати все більше доручень. Почалося, звичайно, з дрібниць. Якось уранці, коли Керрі одягала капелюшок, він спитав її:
— Куди ти йдеш, Керрі?
— У пекарню, — відповіла вона.
— Я можу піти замість тебе, — запропонував він.
Вона не заперечувала, і Герствуд пішов.
Він завжди виходив під вечір на ріг по газети.
— Тобі нічого не треба? — питав він її, збираючись іти.
І вона потроху звикла користуватися його послугами.
Зате він перестав давати їй щотижня по дванадцять доларів.
— Дай мені сьогодні грошей на господарство, — сказала вона наступного вівторка.
— Скільки? — спитав він.
Керрі зрозуміла, що це має означати.
— Ну, доларів п'ять, — відповіла вона. — Я винна за вугілля.
Того ж дня він сказав їй:
— Знаєш, отой італієць на розі продає вугілля по двадцять п'ять центів за бушель. Я купуватиму в нього.
Керрі вислухала його цілком байдуже.
— Добре, — сказала вона.
І почалось:
— Джордже, сьогодні треба купити вугілля.
Або:
— Піди купи якогось м'яса на обід.
Він питав, що саме їй потрібно, і йшов купувати.
Але слідом за ощадливістю прийшла справжня скнарість.
— Я взяв тільки півфунта м'яса, — сказав він якось, повертаючись додому з газетами. — По-моєму, ми ніколи всього не з'їдаємо.
Керрі мовчки страждала від усіх цих прикрих дрібниць. Вони затруювали її життя, гнітили душу. О, цей чоловік змінився до невпізнання! Цілісінький день сидить собі й читає свої газети. Ніщо на світі, здається, його вже не цікавить. Лише зрідка вийде в хорошу погоду, годин на чотири, на п'ять, так між одинадцятою і четвертою. Керрі почувала тепер до нього тільки глибоку зневагу.
Герствуд не бачив виходу для себе, і тому його опанувала цілковита апатія. Його невеличкий грошовий запас танув з кожним місяцем. Тепер у нього лишалось уже тільки п'ятсот доларів, і він цупко тримався за них, ніби ця сума могла відсунути злидні надовго. Сидячи весь час удома, він вирішив носити щось із старого одягу. Вперше це спало йому на думку, коли настала негода. Він тільки один раз визнав за потрібне вибачитись:
— Сьогодні така погана погода, я походжу у цьому.
А потім він уже з "цього" і не вилазив.
Раніше він звичайно платив за гоління п'ятнадцять центів і додавав ще десять центів "на чай". Коли настали тяжкі часи, він у перші ж дні знизив чайові до п'яти центів, потім звів їх до нуля. Нарешті він вирішив піти до дешевої перукарні з таксою десять центів за гоління. Переконавшись, що голять там пристойно, він став завжди туди ходити. А там він став голитись через день, потім раз на три дні, і так далі, і дійшов до того, що почав голитись раз на тиждень. У суботу на нього страшно було дивитись.
І, звичайно, в міру того як він сам втрачав повагу до себе, Керрі теж переставала його поважати. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним сталося. У нього ж лишились ще гроші, було пристойне вбрання, а добре вдягнений він виглядав непогано. Керрі не забула, яку боротьбу їй самій довелося витримати в Чікаго, але вона не забула і того, що не переставала шукати виходу. А він і не пробує його знайти. Він перестав навіть переглядати газетні об'яви.
Одного разу вона нарешті не стерпіла.
— Навіщо ти кладеш стільки масла в печеню? — спитав якось увечері Герствуд, стоячи посеред кухні.
— Як то навіщо? Щоб вона була смачніша! — відповіла Керрі.
— Масло тепер страшенно дороге, — зауважив він.
— Ти б не звертав на це уваги, якби працював! — відповіла вона.
Він одразу замовк і повернувся в кімнату, до своїх газет, але її відповідь свердлила йому мозок. Це вперше він почув від неї гостре слово.
Того ж вечора, скінчивши читати, Керрі постелилася у вітальні. Таке трапилося вперше. Коли Герствуд вирішив, що час лягати, він, як завжди, ввійшов у спальню і ліг, не запалюючи світла. І тут він помітив, що Керрі немає.
"Дивна річ, — подумав він, — може, вона ще не лягала?"
Він більше не думав над цим і заснув. Уранці він побачив, що її немає поруч нього.
Як не дивно, ніхто з них не сказав про це ні слова.
Минув день, і ввечері Керрі, не така мовчазна, як звичайно, промовила:
— Я сьогодні, мабуть, спатиму сама. У мене щось голова болить.
— Добре, — сказав Герствуд.
На третю ніч вона постелилася у вітальні без будь-яких виправдувань.
Для Герствуда це було тяжким ударом, але він мовчав.
"Гаразд, нехай спить сама", — вирішив він, але при цьому мимоволі насупився.
РОЗДІЛ XXXVI
З гори. Примара удачі
Подружжя Венс повернулося до Нью-Йорка ще до різдва. Вони, вірніше місіс Венс, не забули про Керрі, але ні разу не побували в неї з тієї простої причини, що Керрі не дала їм своєї адреси. Вірна собі, Керрі листувалася з місіс Венс, поки ще жила на Сімдесят восьмій вулиці. Коли ж їй довелося переїхати на Тринадцяту вулицю, вона почала міркувати над тим, як би замовчати цю обставину, щоб місіс Венс не здогадалася про погіршення їхнього становища. Нічого не придумавши, Керрі зовсім перестала писати своїй приятельці, хоч це й було їй прикро. Місіс Венс дивувалась з її мовчанки і вирішила, що Керрі, мабуть, виїхала з Нью-Йорка і що їм навряд чи доведеться побачитись. І тому для неї була несподіванкою зустріч з Керрі на Чотирнадцятій вулиці, де вона ходила по крамницях. Керрі теж прийшла туди щось купити.