— Ставлю ще три, — сказав ірландець.
— Нехай буде п'ять, — промовив Герствуд, присуваючи свої фішки.
— Ще стільки ж, — вів далі ірландець, присуваючи зі свого боку купку червоних фішок.
— Ще фішок, прошу, — звернувся Герствуд до круп'є, виймаючи банкноту.
Його молодий противник зухвало посміхнувся. Коли Гер-, ствуд виклав свої фішки, той знову підвищив ставку.
— Ще п'ять — промовив він.
В Герствуда спітніло чоло. Він уже далеко зайшов — дуже далеко, коли взяти до уваги його становище. У банку було шістдесят доларів його власних грошей. Звичайно, він не був боягузом, але думка про можливість втратити так багато лякала його, і він завагався. Кінець кінцем, він здався, не довіряючи більше своїй чудовій карті.
— Відкрили, — промовив він.
— У мене три і дві,— сказав молодик, викладаючи свої карти.
І Герствуд опустив руки.
А я думав, що спіймав вас, — пробурмотів він.
Молодий ірландець згріб фішки, а Герствуд вийшов, але на сходах зупинився і перелічив те, що в нього лишилось.
— Триста сорок доларів, — прошепотів він сам до себе.
Як багато грошей пішло на цей програш і на господарство!
Повернувшись додому, він вирішив більше не грати.
Керрі не забула про обіцянку місіс Венс навідатись до неї і спробувала обережно вплинути на Герствуда. На цей раз ішлося про його вигляд. Того ж дня, прийшовши додому, він одяг старий костюм, який тепер звичайно носив.
— І чого це ти завжди одягаєш оте старе лахміття? — сдитала Керрі.
— А навіщо одягати вдома гарний костюм?
— Ну, я думаю, тобі самому було б приємніше. До того ж хтось може зайти, — додала вона.
— Хто б це? — спитав він.
— Ну, хоча б місіс Венс.
— їй не треба мене бачити, — відповів він похмуро.
Так втратити самолюбство, стати таким байдужим! Керрі
майже ненавиділа його.
"Сидить собі! — подумала вона. — "їй не треба мене бачити!" І як йому не соромно?"
На біду, місіс Венс і справді зайшла до них. Якось, обходячи магазини, вона вирішила провідати Керрі. Піднявшись по вбогих сходах, вона постукала у двері. Керрі не було дома, про що вона гірко шкодувала потім. Двері відчинив Герствуд, який подумав, що це повернулась Керрі. Він остовпів. Голос згаслої гордості й гідності раптом озвався у ньому.
— А, здрастуйте, — насилу вимовив він.
— Добридень, — відгукнулась місіс Венс, не вірячи своїм очам.
Вона одразу ж помітила його збентеження. Він навіть сам не знав, запросити її ввійти, чи ні.
— Ваша дружина вдома? — спитала місіс Вепс.
— Ні,— відповів він. — Керрі кудись вийшла. Може, ви зайдете? Вона скоро повернеться.
— Н-ні,— відповіла місіс Венс, зрозумівши, як все в них змінилось. — На жаль, я дуже поспішаю. Я думала забігти на хвилинку, але чекати я ніяк не можу. Передайте вашій дружині, що я дуже прошу її провідати мене.
— Я передам їй, — сказав Герствуд, відступаючи назад, і відчув величезну полегкість, коли гостя пішла.
Йому було так соромно, що він стиснув руки, сів у своє крісло і глибоко замислився.
Керрі поверталась додому з протилежного боку, і їй здалося, ніби місіс Венс іде від них. Вона придивилась, але не була певна, що пізнала приятельку.
— До нас тільки що приходив хто-небудь? — спитала вона Герствуда.
— Так, — відповів він з винуватим виглядом, — заходила місіс Венс.
— І вона тебе бачила? — спитала Керрі в розпачі.
Це запитання різонуло Герствуда, наче удар батога, і віп одразу спохмурнів.
— Як у неї є очі, то бачила. Я ж їй відчинив.
— Ой! — вихопилось у Керрі, і вона від хвилювання стиснула руку в кулак. — І що ж вона казала?
— Та нічого, — відповів він. — Сказала тільки, що їй ніколи чекати.
— І ти був у такому вигляді! — вигукнула Керрі. Вона не могла більше стримуватись.
— Ну, і що з того? — розсердився й він. — Звідки я міг знати, що вона прийде?
— Ти знав, що вона може прийти, — відповіла Керрі.— Я тобі казала, що вона збирається до нас. Скільки разів я просила тебе одягати інший костюм. О, який жах!
— Та годі тобі! — пробурмотів він. — Що ж тут такого? Однаково тобі з нею не дружити. Вони надто багаті.
— А хто тобі сказав, що я хочу з нею дружити? — вигукнула Керрі з люттю.
— А чого ж ти тоді зчинила таку бучу, що я не так одягнений? Можна подумати, що я…
Керрі перебила його:
— Так, ти маєш рацію, я не могла б дружити з нею, навіть якби й хотіла, але хто ж у цьому винен? Добре тобі сидіти тут на дозвіллі й розводитися про те, з ким мені дружити, а з ким ні! Пішов би краще та пошукав роботи!
Це пролунало, як грім з ясного неба.
— А тобі що до того? — люто вигукнув він, підводячись з місця. — Я плачу за квартиру? Плачу? Я даю…
— Так, ти платиш за квартиру! — перебила Керрі.— Послухати тебе, на світі тільки й діла, що сидіти у квартирі. Ти вже три місяці нічого іншого не робиш, тільки сидиш тут і пхаєш свого носа туди, де не твоє діло. Хотіла б я знати, навіщо ти одружився зі мною?
— А я не думав з тобою одружуватись, — огризнувся він,
— Як то? А що ж було в Монреалі?
— Хоч би що там було, а я з тобою не одружувався, — * відповів він. — Можеш назавжди це викинути з голови. Ніби й сама не знаєш!
Керрі якусь мить дивилась на нього, широко розплющивши очі. Вона була певна, що зв'язана з ним законним шлюбом.
— Навіщо ж ти брехав мені? — люто скрикнула вона. — Навіщо примусив тікати з тобою?
Останні слова прозвучали майже риданням.
— Примусив тікати! — промовив Герствуд, зневажливо скрививши губи. — І хто тебе примушував?
— Ой! — скрикнула Керрі, не витримавши напруження і відвертаючись від нього. — Ой-ой! — і вона вибігла у вітальню.
Герствуда кинуло в жар; він прокинувся від своєї апатії. Він витер чоло і озирнувся навколо себе, потілі пішов у спальню і переодягся. Керрі принишкла; почувши, що він одягається, вона перестала плакати. Спочатку в неї промайнула тривожна думка, що він може отак покинути її зовсім без грошей; але те, що вона може втратити його назавжди, її не лякало. Вона чула, як він відкрив гардероб і дістав з верхньої полиці капелюх. Потім грюкнули двері до їдальні — він пішов.
Кілька хвилин панувала тиша, потім Керрі підвелась. її очі були сухі. Вона визирнула з вікна. Герствуд крокував у напрямі до Шостої авеню.
Він пішов по Тринадцятій вулиці, потім перейшов Чотирнадцяту і звернув до Юніон-скверу.