В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від того ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтра вколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.
— Налаштував, — кажу.
Беремося з матір'ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Од підситка на стіні з'являється велика довгаста тінь, крізь клітинки видно, як у печі виграє полум'я, а в піднебінні займаються дрібненькі цяточки сажі й ганяються одна за одною...
— Ну, господи, благослови,— кажуть мати. А тітка й дихати перестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так і прикипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу, так і зроблю: схочу — і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу — і випаде, що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я й зробив, що їхнього зятя немає... Ото щоб знали, як мене з луки проганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вони побачили й прогнали... Так я їм учора й зробив!
— Чуєш, господи, благослови,— ще раз кажуть мати і починають нашіптувати причту: — Сито, сито! Ти святу муку сієш— і в добро і в недобро: на хрестини й на поминки, на весілля й на минини... Скажи ж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як живий — повернись лі поруч, як немає — праворуч...
Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину я найдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечко ліворуч — і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — і підситок обернеться праворуч... Куди ж його зараз обернути?.. А що як зовсім не підштовхувати?.. Ч вже колись так зробив. Ото сміху було! Мити проказали причту, а я не підштовхую; мати що раз проказали, а я не підштовхую. І стоїть підситок — ні сюди ні туди...
"Чого ж він ото нічого не показує?" — питають у матері. А вони подумали, подумали та й кажуть: "Видно, у полон потрапив козак, бо якби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало... "
Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться — видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов дядька їхнього немає... Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі: як-не-як, а тітка Олена така хороші. Вони мені й базарового раз давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеного волоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як я вже зовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору... А лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Так то ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб ні сліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день. А вони побачили і шибеником мене обізвали. Так то ж я сам і винен! Ні, хай краще дядько Дмитро остаються живі...
Сказав отак сам собі і підштовхнув колечко праворуч (це як од мене, а як од матері, то якраз і вийде ліворуч). Підштовхнув, а підситок враз тільки круть — нате вам, тітко, живі ваші дядько Дмитро!
— От бач, — зраділи мати,— я ж казала: жито — значить, живий.
А тітка так і зацвіла, як маківка. Покрутились-покрутились по хаті, а тоді тиць мені в руки пакуночок з капустяного листка — та до дверей, та вже з порога:
— Спасибі ж вам, побігла я...
Розгортаю пакуночок, коли там яблуко квашене... А мати сміються:
— Бач, — кажуть, — і гостинчика заробив!
А мене — як опекло. Вибіг у сіни, відчинив двері:
— Тітко, тітко! — гукаю в ніч.— То я нарошне, тітко... Я й сам не знаю, тітко!..
А вітер хапає слова, рве прямо біля порога і штовхав мене знову в сіни; а крупа, як тертушкою, — по ногах, по ногах... Пішли тітка, не почули...
— Чого ото ти бігаєш босий! — докоряють мати.
— Двері ж засував! — кричу на всю хату, наче вони в чомусь винні, й жбурляю яблуко на мисник: хай хто хоче, той і їсть.
...Вже й хуртовина таке як уляглась, бо не шпується в шибки й не шарудить попід стінами, а я ніяк не засну. Одно мені вздрівається: то дядько Дмитро з крижиною на плечах, то тато, заметені десь у снігу, то сито на стіні — велике й крізь нього цяточки сажі на чорному тлі...
— Мамо, чуєте, ма, — питаю потихеньку, — а чому ви ніколи на тата не ворожите?
— Ворожу, сину, й на тата, — зітхають мати і довго не озиваються потім.— Ворожу, тільки не сама, а в людей...
— Чого — в людей?
— Та все ж здається, що хтось більше знає...
— А воно?
— А воно однаково...
І ще щось кажуть, і ще щось. Так я вже не чую, бо мені тепло під ряденцями, а в хаті холодно і поночі. І темрява якась глибока-преглибока...
А де ж стеля? Немає стелі. Темрява — од полу й аж до неба... Нічого не думається більше, тільки одне слово ворочається десь у голові ще живе: сито, сито, сито, сито... За нього чіпляються інші слова, злипаються, як цяточки сажі у піднебінні:
Сито, сито! Ти святу муку сієш... А де наш тато?.. Скажи мені правду... Святу правду... А де наш тато?.. Сніг...