Поклик був звернений до кожного, хто коли-небудь кохав і втратив своє кохання, до кожної самотньої душі в цілому клятому місті, країні й світі.
І хто, прочитавши його, здолав би спокусу зняти телефонну трубку, набрати номер, почекати відповіді й нарешті прошепотіти в ніч: "Це я. Прошу тебе… приходь до мене"?
Я стояв на вкритій лінолеумом підлозі посеред кімнати й намагався уявити собі саму Фанні в ті хвилини: як її величезне тіло перекочувалося сюди-туди й палуба корабля рипіла, вгинаючись під його вагою, а з патефона линув плач "Тоски", холодильник зі смаковитими святими дарами був широко відчинений, і Фанні неспокійно поводила очима, й серце в неї билося, наче заманена у пташиний вольєр колібрі.
О боже! Видавати такий листок мав напевне п'ятий вершник Апокаліпсиса.
Я переглянув решту оголошень. Номер телефону був скрізь той самий. Щоб відгукнутись на оголошення, належало дзвонити тільки на той номер. І, звісно ж, то був номер богом проклятих видавців "Януса, тижневика Зеленої заздрості".
Фанні зроду не купувала таких газет. Мабуть, хтось дав їй цю газету, або ж… Я став і поглянув на двері.
Ні ж бо!
Хтось залишив її під дверима, обвівши червоним чорнилом оце одне оголошення, щоб Фанні неодмінно помітила його.
Людина, що колись кохала тебе всім серцем!
– Фанні! – в розпачі вигукнув я. – Ну яка ж ти бісова дурепа!
Ступаючи по уламках "Богеми" та "Мадам Баттерфляй", я побрів до дверей. А тоді згадав про холодильник, повернувся й захряснув його дверці.
На третьому поверсі справи стояли не краще.
Двері до кімнати Генрі були розчинені навстіж. Я вперше таке бачив.
Генрі вірував у зачинені двері. Він не хотів, щоб зрячі мали над ним перевагу. А сьогодні…
– Генрі!
Я ввійшов до невеличкої кімнати, що вражала чистотою, неймовірною чистотою і охайністю: все до ладу, кожна, просто-таки кожна річ на своєму місці, ніде ні порошинки, – але нікого там не було.
– Генрі!
На підлозі посеред кімнати лежав його ціпок, а поруч якась мотузка, такий собі темний шнурок із вузликами.
Ці дві речі порушували лад у кімнаті й були явно не на місці, так наче Генрі загубив їх у бійці чи покинув, тікаючи…
Куди?
– Генрі!
Я взяв у руки мотузку й оглянув вузлики. Два вузлики підряд, потім проміжок, ще три й довший проміжок, а потім так само, з проміжками, три, шість, чотири й дев'ять вузликів.
– Генрі! – гукнув я ще голосніше.
А тоді побіг і постукав у двері місіс Гутіерес.
Відчинивши й побачивши мене, вона заплакала. А коли придивилась до мого обличчя, сльози так і потекли їй з очей. Вона звела пропахлу кухнею руку й погладила мене по щоці.
– Ох ви бідолашний! Заходьте, бідолашний, сідайте. Сідайте. Їсти хочете? Зараз чогось принесу… Ні, ні, сідайте. Кави, так? – Вона подала каву й утерла очі. – Бідолашна Фанні. Бідолашна людина… Що це?
Я розгорнув газету й показав їй оголошення.
– Не вмію читати ingles,[36] – промовила вона, відступаючи.
– Не треба читати, – сказав я. – Фанні колись приходила дзвонити по телефону з цією газетою в руках?
– Ні, ні! – Тоді пригадала й аж на лиці змінилася. – Estupida! Si.[37] Приходила. А кому дзвонила, не знаю.
– Вона тоді багато говорила, довго?
– Довго? – Місіс Гутіерес кілька секунд помовчала, ніби перекладаючи собі мої слова, тоді впевнено кивнула головою. – Si. Довго. Й багато сміялася. Ой, як сміялася, говорила й сміялася!
Запрошувала до себе Ніч, Вічність і Морок, подумав я.
– І мала при собі цю газету?
Місіс Гутіерес крутила газету сяк і так, наче то була китайська головоломка.
– Може, si, а може, й ні. Цю або не цю. Не знаю. А Фанні тепер у царстві божому.
Я й сам уже ніби важив сто п'ятдесят кілограмів і, згорнувши газету, прихилився до одвірка.
– Мені б туди теж. Ви дозволите од вас подзвонити?
Щось підказало мені не набирати номера "Зеленої заздрості". Натомість, лічачи вузлики, я набрав числа зі шнурка Сліпого Генрі.
– Редакція "Януса", – озвався в трубці гугнявий голос. – "Зелена заздрість". Заждіть.
Трубку кинули на підлогу. Я почув, як чиїсь ноги важко зачовгали по снігових заметах зібганого паперу.
– Збігається! – крикнув я, і місіс Гутіерес злякано сахнулася вбік. – Номер збігається! – гукнув я до газети в своїй руці.
З якоїсь причини Генрі позначив вузликами на своїй "записній" мотузці телефон редакції "Януса".
– Алло! Алло! – заволав я в трубку.
Здалеку, з редакції "Зеленої заздрості", до мене долинув крик якогось психа, що його заманили в пастку й катували електричним струмом знавіснілі гітари. Немов змагаючись із такою музикою, носоріг і двійко гіпопотамів витанцьовували в убиральні фанданго. Серед усього того шарварку хтось клацав на друкарській машинці. А хтось іще награвав на гармонійці в супроводі іншого барабанщика.
Я почекав кілька хвилин, тоді жбурнув трубку поруч з апаратом і, покинувши її лежати, в нестямі кинувся геть із помешкання місіс Гутіерес.
– Добродію, – мовила вона, – чого ви такі люті?
– Лютий, лютий! Хто лютий? – закричав я. – О господи, там не підходять до телефону, я не маю грошей, щоб доїхати до тієї клятої контори, хоч би де вона була в Голлівуді, і дзвонити туди марно, бо трубку покинули зняту, а час спливає, і де в біса подівся Генрі? Помер він чи що, хай йому чорт!
"Не помер, – мала б відказати мені місіс Гутіерес, – просто спить".
Але вона цього не сказала, отож я подякував їй за мовчанку й вибіг у коридор, не знаючи, що мені робити. Я не мав грошей навіть на те, щоб дістатися до Голлівуда звичайнісіньким трамваєм. Я…
– Генрі! – гукнув я зі сходів наниз.
– Що? – озвався голос позад мене.
Я крутнувся на місці й аж ойкнув. Довкола була непроглядна темрява.
– Генрі, це ви?..
– Я, – сказав Генрі й виступив туди, де було трохи видніше. – Коли вже Генрі надумує сховатися, то він ховається добре. Милий боже, той містер Гниляк знову був тут. Я гадаю, він знає, що ми знаємо те саме, що й він, про всю цю історію. Отож як я зачув, що він скрадається балконом за моїм вікном, то й дав ходу з кімнати, прожогом вискочив. Навіть те, що мав у руках, на підлогу покидав. Ви знайшли?
– Так. Ваш ціпок. І мотузку з вузликами замість чисел.
– Хочете знати про ті вузлики, що воно за числа?