Тут коні коли й покриті були попонами, то старими й драними, а деякі стояли невкриті, мерзли, здригалися всією шкірою; деякі похрумували сінце, кинуте їм просто на сніг, деякі й того не мали, покірливо ждали, коли господар вйокне і треба буде тягти візок вище, в город, де буде вировиння торговища, гамір, клекотнява і сяке-таке тепло під низьким зимовим сонцем.
Ні Дуліб, ні Іваниця, власне, й не розрізняли як слід багатих повозів од убогих візків, ситих коней од найнужденніших шкап; їх найперше вразила оця несподіванка, оце живе юрмовище перед брамою сонного ще, ніби вмерлого Києва, потужна хвиля життя підхопила їх і мовби погнала їхніх коней униз швидше й швидше; і що нижче вони спускалися по узвозу, що більше заглиблювалися в Київ інший, той, що тулився до підніжжя Києва горішнього, то ширше, нестримніше розливалася ота жива хвиля; їм обом це було помітно з особливою виразністю й силою, бо ж щойно покинули вони той, верхній Київ, щойно їхали по його тихих вулицях, і тільки рипіння снігу під копитами та пирхання їхніх коней розбивало тишу. Покинувши один город, опинилися вони в городі другому, такому несхожому на той, перший. Тут уже зблискували там і там вогні, чулися людські перегуки й перемови, гоготіло полум'я в печах, роздмухувалися горни в кузнях, дзенькали молоти, лопотіли залубенілими бичачими шкірами кожум'яки, бондарі з веселим перестуком набивали обручі на перші діжки нового дня, який ще десь підходив до Києва з-за далеких дніпрянських пущ і плавень, шевці десь уже сукали дратву, гончарі місили глину, чинбарі ставляли нові чани, пивовари й медовари нюхали перший смачний димок.
І ось тут, завернувши в одну з вузьких і покручених вуличок Гончарівки, вони несподівано зіткнулися з Петрилом. Не впізнали б восьминника, бо не звикли бачити його верхи, уявлявся він і Дулібові, й Іваниці чомусь завжди в отому почовгуванні клешнястих ніг, мовби розгрібав ними сніг, а тут їхав на чорному коні, мав позаду двох темних помічників, а ще мав вигострене око, бо відразу впізнав княжого лікаря з його товаришем і вельми зрадів, коли не сказати, що подивувався.
— Ага! — майже зраділо закричав Петрило. — А куди?
— До болящого, — вмить вихопився Іваниця.
— Тебе не питають! Питаю лікаря! — гримнув на нього Петрило.
— Мав би знати, куди може їхати лікар, — спокійно мовив Дуліб.
— Не моє діло вгадувати. Мене знає Київ, я теж повинен знати в ньому все. Знати, а не здогадуватися. Отак, лікарю.
— Не твій він лікар, а княжий, — знову не стерпів Іваниця.
— А якого князя? — засміявся зловісно Петрило. — Як той князь зветься, лікарю? Може, скажеш отут, поки ще все спить?
— Відаєш вельми добре якого, — так само спокійно сказав Дуліб і смикнув за правий повід, щоб об'їхати Петрила і його людей.
Восьминник спробував був поставити свого коня впоперек вулички, але забарився, Дуліб уже поминув його, Іваниця ж кинувся на Петрила з такою ненавистю, що гой відступився чи то від ляку, чи просто вирішивши поквитатися з цим парубієм за іншої, зручнішої нагоди.
— Чого це він так рано? — спитав Дуліб Іваницю, коли той наздогнав його.
— На сонних нападає! — гмикнув Іваниця. — Очі має червоні, як і в князя Ізяслава. Такі ночей не сплять, аби напасти на сонних.
— Гріх мовити таке про князя. Справді має хворі очі.
— Та що мені до його очей! Сказав: у Петрила такі самі очі, як і в князя, — ото й усе.
Якось виходило сьогодні так, що в Дуліба щоразу виникала суперечка з Іваницею. Хтось мав поступитися. Мудріший чи досвідченіший?
— То куди? — тепер питав уже Дуліб, знаючи, що ставить цим запитанням Іваницю понад собою, віддається на його волю й розсуд. І хлопець відразу злагіднів, став звиклим добрим Іваницею, вірним товаришем свого заклопотаного старшого друга, він би готовий був перепросити Дуліба за свій недоречний спалах сьогоднішній, але ще не відійшов од того стану, ще стримувало його щось, точніше ж: поселилося в його серці нове відчуття, назви якому не міг підібрати, не вмів навіть визначити як слід властивості того почуття, воно муляло йому, заважало наблизитися до Дуліба так, як то було досі, та вже тут нічого він не міг вдіяти. Знав: тепер має приховувати оте народжене сеї ночі в собі, може, з ляком і тривогою спостерігатиме, як розростатиметься воно, ще й не знати, куди і як виросте, щосили гамуватиме його в собі, заганятиме назад, прикриватиме зовні усміхами, словами, добрістю й лінькуватою байдужістю, але не зникне воно від того, шаленітиме й метатиметься в його серці, мов той дикий пардус у кам'яному мішку в Кідекші, чуючи крізь камінь людський дух, рвучись до того духу, продряпуючись до того духу, але не для з'єднання з ним, а дня його знищення!
Не слід вважати, ніби Іваниця вже все збагнув і побачив у собі відразу. Мав лиш невиразні, каламутні передчуття чогось лиховісного в собі, хотів бути давнім Іваницею, другом і провідником Дулібовим повсюди, його очима, руками, чуттям, стрепенувся від простого Дулібового запитання "то куди?" і відразу ж завернув коня до найближчого двору, мовби хотів показати лікареві, що для нього приступна кожня оселя і знайомий чи й не кожний чоловік у Києві.
Завернувши в одну з вузьких і покручених вуличок Гончарівки, вони спинилися проти важкої, приземкуватої оселі.
— Маєш тут знайомих? — подивувався Дуліб.
— Оце! Скрізь маю. А тут шевці живуть, брати Ребрини.
— Коли ж спізнав їх?
— А тоді, як про смерть Ігореву тут розпитували.
"Розпитували" мало б значити "розпитував", бо Дуліб сидів тоді в монастирі й записував у свої пергаменти те, що приносив йому з Києва Іваниця. Тепер, видно, вів лікаря по старих слідах.
— А брати ці?
— Сказав: шевці. Обшивають чобітьми всю князівську дружину. З діда-прадіда шевці. Коли ж сколочується віче, то кидають дратву — та й гайда на Гору або до Турової божниці.
В хижі світилося, блимав олійний каганчик, жевріла піч, майже не додаючи світла, зате дихаючи теплом під низьку стелю, хоч, здається, тепла там мало стачити й без того, тепло йшло від чотирьох велетенських чоловіків, які сиділи на низеньких шевських стільчиках довкола великого круглого котла і мовчки тягли собі дратву.