На це Петрок, розпалившись від гніву, вражений самою думкою про те, що князеві слова можуть бути правдою, вигукнув:
— Дай моїй жоні спокій, бо ж і твоя, коли тебе немає вдома, втішається з німецьким рицарем!..
Дуліб теж був на ловах, але в Петрока стачило витримки, щоб не ставити перед собою лікаря, він тільки послав до нього отрока з велінням, щоб Дуліб не смів нікуди відлучатися. А вже в Олбіні, куди повернулися по ловах, пізно вночі пробралася тайкома до Дуліба служниця від Марії і переказала одно лиш слово від боярині-княгині: "Зникай!"
Дуліб, як то він часто робив, коли їхав до свого вчителя Матвія, що став на той час уже єпископом Кракова, сам осідлав коня і виїхав у нічну безвість.
Може, Петрок і спорядив би за ним погоню, та вже не встиг, бо Агнешка, коли Владислав переказав їй зухвалу відповідь свого вельможі, не відступилася від князя, поки той не послав людей, які тої самої ночі схопили Петрока в його домі і відвезли до Вроцлава, де кинули до в'язниці.
Але й того було замало для мстивої Агнешки. Вона не вдовольнилася вирішенням Владиславовим відібрати в Петрока всі маєтності й вигнати того з Польщі, а домоглася, щоб вельможу віддали до рук ката, який виколов Властові очі, відрізав язика, і вже лиш тоді, сліпого, з закривавленим язиком, безмовного, ледь живого, вигнано його з землі, для якої він так багато зробив, хоч, правду кажучи, шляхом нечесним і злочинним. Улюблений син Святослав супроводжував батька свого в його безнадійній мандрівці, а йти вони мали в ту землю, де Петрок уславився найбезчеснішим своїм злочином: у галицьку землю, до Маріїного брата князя Володимира.
Дуліб почув про все вже згодом, коли загубився між людьми назавжди, вернутися не міг, хоч як карався душею, послав звістку Марії, сподіваючись, що прикличе вона його, може, не так для продовження їхнього потаємного зв'язку, як для помочі покаліченому чоловікові, якого не покинула в найтяжчу хвилю, однак відповіді не одержав. А сам повернутися не наважився. Щось мовби вмерло в ньому, переполовинило йому серце, відчував себе тепер безнадійно постарілим і знищеним, не вірив, що віднайде ще колись у собі всі людські цінності, намагався надолужити власну ущербленість цілковитим самозреченням, несамовито метався поміж тяжко хворими людьми, не брав майже ніякої плати за поміч і ось у тих безнадійних, сумних своїх мандрах натрапив спершу на Іваницю, потім опинився прибічним лікарем у самого великого князя київського Ізяслава.
Тепер довелося розплутувати йому великий злочин, хоч і досі ще не мав певності, що саме йому належить судити людей за їхні злочини: адже не міг похвалитися бездоганним і безгрішним життям, боявся озирнутися назад, нікому, навіть Іваниці ніколи не розповідав про своє крадене кохання в чужій землі, ніхто, власне, й не знав, що Дуліб так багато літ провів на чужині, коли ж виказував він несподівано ті чи інші знання, то це викликало не підозру до нього, а ще більшу повагу і шанобу.
До Ізяслава в услужіння пішов, щоб покарати себе самого, а може, несвідомо прагнув бодай у чомусь непостережному ще хапатися за порваний зв'язок з Марією.
В Польщі несподівано помер Владислав, до влади прийшов Болеслав, прозваний Кучерявим, він негайно повернув з вигнання коміта Властовича з дружиною і сином, і Петрок, не забувши про своє минуле і, хоч сліпий і без'язикий, запрагнув кинутися хоч не сам, але народом своїм у хрестовий похід, до якого закликав Європу несамовитий цистерціанець з французького города Клерво Бернард. З єпископом краківським Матвієм написав Петрок до Бернарда Клервоського листа, в якому просив того прибути до Польщі для проповідування хрестового походу. Бернард відгукнувся на запросини без зволікань, але питав у листі ще й про можливості проповідування на Русі. Ті два схвально поставилися до наміру Бернардового, хоч і зазначили, що "руський народ, багаточисленністю своєю подібний до зірок, не бажає пристосовуватися ні до католицької, ні до грецької церкви".
Та одне діло народ, інше — князь. Бо коли Петрок все ж намовив Болеслава Кучерявого влаштувати свій власний, оплачений Властом, хрестовий похід проти пруссів, які вперто сповідували поганство, то київський князь Ізяслав послав туди і своїх воїв, щоб забезпечити собі союзництво польського князя. Магдебурзький анналіст написав про це: "Проти пруссів виступили також по безцінній волі Божій з великим множеством озброєних воїнів руські, відмічені все ж, хоч, можливо, й менше, ніж католики, печаттю імені християнського. Всі вони, маючи задосить обладунку й харчу, з подиву гідною відданістю справі вторглися з різних боків у поганську землю, і вся земля здригнулася, і за час коло трьох місяців проникнувши вглиб, вони все спустошили, города й городища віддали вогню, спалили святилище з ідолами, яке було коло города Мальхім, укупі з самим городом".
Так встановлювався зв'язок між Дулібом і Марією: обоє силою обставин і безвихіддю, яка панувала в тому світі для чистих душ, повинні були перебувати коло людей злочинних, хоч і високо поставлених багатством або походженням.
Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне. Навіть коли тайкома цілуєш чужу жону, то й тоді, виходить, справджуєш доцільність свого існування на білому світі. Може, й за розслідування в Києві Дуліб взявся лиш з несвідомого прагнення заповнити порожнечу в душі, яка утворилася ще з тої ночі, як він мав утікати від Петрока, утікати від Марії і, власне, від свого життя. Чи ж віднайде він коли-небудь повноту життя?
Квапився тепер до князя Ізяслава, який за своїм забіяцьким узвичаєнням десь палив городи й села у верхів'ях Остра і Борзни. Пробивалися з Іваницею крізь дощ і розливи річок, Дуліб не дозволяв навіть найменшого перепочинку, так ніби сподівався, що князь Ізяслав, почувши про заспокійливі наслідки їхнього розслідування в Києві, єдиним словом зніме з Дуліба тягар останніх двох років.
Тому вже час повести мову про Ізяслава. У цьому чоловіку зібрана була кров з усіх усюд. Відомо, що дід його Мономах мав за матір візантійську принцесу, батько Мстислав походив від доньки англійського короля, мати самого Ізяслава була шведка; і ось цей високий, русявобородий чоловік, за своїм родом, і походженням, і питомістю — руський князь, десь у глибинах свого єства мав таку мішанину, чужа кров нуртувала в ньому так нестримно й потужно, що від самого свого народження не знав він спокою, відзначався непосидючістю, зухвальством, легко піддавався нападам гніву, ще легше схилявся до намов учинити якусь несправедливість, захопити десь город або й цілу волость, когось пограбувати, когось прогнати.